Иван Багряный - Тигролови

Невже вона бачила?

Але ні. Не може бути! Очі в неї не такі. Чисті, задумливі і наче здивовані.

– Ти не хворий, синку? – спитав батько, помітивши, що Григорієві щось не теє.

– Ні, ні… то так… Згадалась дурниця одна…

– А ти не думай. Хай йому хрін. Хай Ленін думає.

– Та він же, тату, вмер давно, кажуть, і в мавзолеї лежить.

– Отож, що лежить. Йому тепер нічого робити, то хай лежить та й думає, бо є над чим.

Сміх.

Увечері того ж дня вони втрьох сиділи на колоді, що лежала через річку, як кладка, супроти хати. Григорій на прохання Грицькове похмуро розповідав про інші краї, про інші ліси, про степи широкії, як море. Про весну з жайворонками, з солов’ями, з зозулями, з одудами та з безліччю інших співучих пташок. Про перепілок у пшеницях, про всяку всячину, що за нею так стужилося його серце, і жартома імітував пташиний спів.

То кував зозулею, та так, що аж старий Сірко вийшов з хати, здивований. То бив перепелом, то одудом, а то вдавав соловейка. Трохи не так, але дуже подібно.

Наталка поглядала збоку, чудувалась, але не вірила, щоб так птахи співали. То чого ж вони тут не співають так? Лише – «чи пить, чи не пить?».

Грицько схопився і подався геть, щось згадавши. Григорій замовк. Враз почув себе безпомічним, залишившись на самоті з дівчиною… Слухав, як йому гуде в висках, а серце стукає, як колись уперше на велелюдній залі перед промовою. А коли обізвався, сам не впізнав свого голосу.

– Наталко, – мовив потиху. – Чого ти така?

Дівчина зиркнула спідлоба, ніби холодною водою облила.

– Яка ж я?

– Ніколи й не обізвешся до мене, все наче сердишся…

Відчував, що говорив дурниці.

Вона не зразу відгукнулася на це – мовчала, спустивши очі. А потім обізвалась:

– Чого б же я сердилась? Ще що вигадай…

Сиділа, обіпершись рукою об колоду, і та її рука була близько від Григорія. Він обережно, ніби не навмисне, присунув свою руку.

– Ет! – скинулась дівчина нервово і відсмикнула руку. А потім скочила на ноги і швиденько пішла геть.

Коли вона зникла, Григорій пішов понад річкою, так, без мети. Потім заліз у воду, занурив голову… Хотів так себе заспокоїти.

Пантовий місяць кінчився. Пролетів, як день. Стали збиратись назад. Прощай, падь Голуба. Щастило нині, дай Боже й на той рік!

Сірко з Наталкою посідлали коні, нав’ючили, впакували панти і, доручивши все останнє хлопцям, поїхали.

А Грицько з Григорієм, діставши відповідний наказ, зробили спліток – невеликий пліт, поставили на нього чотири кадовби з солониною, прип’яли ззаду байду, напакували її сіном, напнули зверху намети і попливли вниз річкою Мухенею.

По трьох добах безперервної плавби, після безлічі дрібних і більших пригод дістались до гирла. Там, де впадає Мухень в Амур, стояв заготівельний пункт «Дальзагот-хутро».

Завідувач – рудий вусатий дядько на прізвище Мокієнко – забачив їх ще здалека, впізнав Грицька і вже скірився назустріч:

– А, будь ти турецький!.. А це хто?

– Брат у других, Григорій, – познайомив Грицько.

Більш Мокієнко і не розпитував. Тут не заведено дуже цікавитись, їм-бо, кінець кінцем, байдуже. Будь ти хоч султан турецький, аби путня людина.

Мокієнко був з людей старого гарту – гостинний і привітний, з чуттям власної гідності. Сірки були і не його контрагенти, однак Мокієнко, знавши добре Сірків (колись дружком був на весіллі), шанував їх і охоче взявся виконати доручення, допомогти.

Йому залишили м’ясо, щоб він повантажив його з першим черговим пароплавом угору, на Хабаровськ. Кадовби заднили. Мокієнко виніс чорнило та квач, і одразу ж замаркувал и вантаж – написали, куди, кому, що і від кого. Потім виписали ще й накладну, як належить, і заліпили в пакет, зазначивши в ній те саме, що на кадовбах, ще й інші подробиці. Це вже Мокієнко, – він був акуратний і хоч писав, як курка лапою, і не любив взагалі писати, та любив відвантажувати. А тут ще треба було прислужитись приятелеві.

Так хлопці виконали батькову умову з ОКДВА, відправили м’ясо.

– Блюхерові за гвинтівочку! – сміявся Гриць. – Мокієнко допильнує.

Сам він «висуванець» з мисливців і більш любив сам промишляти, аніж сидіти на цій «факторії».

В нього хлопці заночували. Мокієнчиха – літня жінка, привітна й весела – добре шанувала гостей. Та все розпитувала про домашнє. А їй, бач, нудно. Сини десь на пантовці, дочка у Владивостоці на курсах хутряного крамознавства. Мати показувала хлопцям, пишаючись, доччині фотокартки: весела, чорнява дівчина (в матір удалася), то в мисливськім убранні, то в пишній оленячій досі (виставила ніс і пряде очима), то в городському – панна хоч куди. Мати пишалась, а нишком витирала сльози: