Иван Багряный - Тигролови

Сірко теж набив люльку.

– Ну, як же живеш, Пятро?!. Розказуй. Чого це ти никаєш? Чом не пантуєш?

Тунгуз, все обтираючи рясний піт, похитав головою і аж зажмурив очі:

– Їроплану їскаїм!

Говорив він, як і всі тубільці, смішною, покаліченою російською мовою.

– Їроплану їскаїм, – повторив скрушно вже і важко віддихнув.

– Яку «їроплану»?!

– Упал а… Мало-мало літала і упала… Їскаїм.

– Чого ж вона впала? Хай вона сказиться! Оттакої!

– Пороха мало… Порох горі – їроплана леті. Порох кончай – їроплана падай. Капут! Літала-літала і… «чш-ш-ші-к». – І аж показав захоплено рукою, як то вона «чш-ш-ші-к» – штопором вниз, і прицмокнув язиком.

– Коли ж вона впала і де?

– Десять-і день… – і безпорадно розвів руками, бо невідомо, де впала, і ніхто того не бачив. – Їскаїм.

– А чого ж це ти її їскаїш, хай вона згорить?

– Нада. Начальника много і шибко кричи. Шибко большой начальника…

І розказав Пятро, що хоч «їроплана» і не його, але він мусить шукати. Всі мусять шукати. Він обійшов уже сотні кілометрів за ці десять день, і все марно. А оце зайшов, мимо йдучи, у гості, провідати. «Як пантовка? Добре?…» І з жалем зітхав та хитав головою. Пропала його пантовка. Не можна. Шукати звеліли. І всі так. Багато людей отак никає, шукаючи ту загадкову «їроплану» по проваллях та по всіх нетрях на величезному просторі. І ніхто не бачив, як вона падала і де вона падала і навіть яка вона з себе є та «їроплана».

Підняли отак людей по всіх тайгових селищах і розігнали їх на всі боки – шукайте! – і, не знайшовши, не веліли вертатись.

– Так це ти так ніколи й додому не вернешся! – покепкував Сірко. – Хай їй біс, тій «їроплані»!

Тунгуз зітхнув і безпорадно розвів руками, мовляв: «Що ж» – і додав:

– Начальніка велі… Шибко кричи. Шибко сердитий начальник. – Помовчав, прицмокнув язиком і похитав головою розпачливо: – Пропадай панти!

Йому співчували. Запрошували обідати, перепочити, заночувати. Тунгуз від усього відмовився. Посидів ще трохи. Потім попрощався, надів капелюха, взяв гвинтівку і, сховавши люльку, щез, як і прийшов. Пошелестів десь нетрями. Зник.

– От так… – Сірко помовчав і сердито сплюнув чи на ту «їроплану», чи на тих придуркуватих начальників, що «шибко кричи», і кивнув у той бік, де поплентався наївний лісовий чоловічок з дитячим обличчям:

– Золотий чоловік, пантовщик – яких мало! І от такий, можна сказати, хрест несе. Мало, що дав Бог жіночку, так ще й «їроплану» кинув. Що там за дурна «їроплана» і що там за дурні начальники?! – Сірко від усієї душі співчував тунгузові.

– Живе тим, що заполює. Купу діток має та ще й жінку таку от… красуню. Московка там одна. Що гарна, то вже гарна, вража дочка, тільки ж і не дай Бог…

– Як же він таку жінку гарну доп’яв отакий-о красень? – поцікавився Григорій знічев’я, бо сам думав над тим, що то ж і ті літаки вранішні, далебі, теж за тією «їропланою» нишпорили. Авжеж. А на серці було якось зле. Відчував, що втікав він, утікав, але… Все це десь за ним назирці посувається. – Як же він ту красуню доп’яв?

Питав знічев’я, так собі, і навіть і в голову не клав, як не клали й інші, що тая красуня ще десь так вплутається в їхнє життя.

– А так… – і розказав старий Сірко, як доп’яв цей Пятро Дядоров найпершу красуню серед усіх старовірів і скільки він з того лиха має. Бідолашний чоловік. Чоловік-дитина.

– Була, бач, така дівка, краля мальована, Фійоною звалась… А піди, Наталко, он буланий заплутався на долині.

– Та я, тату, і так знаю ту історію, – знизала плечима насмішкувато, одначе встала і пішла собі геть, гукнувши Заливая: – Будуть там усякі дурниці говорити… Ходім! – і подалась геть.

– …Отож крутила з парубками… Поки накрутила… А цей помирав за нею, Богу на неї молився. Буває так. Ну й взяв за себе небогу. А вона ж як цариця, а він бач який. От і має! Це все одно як спарувати козла з зозулею. І ні стиду в неї, ні сорому. Пятро, бач, «їроплану їскає», а жінка, либонь, десь «шибко» великого начальника гостить… Тьху!

Слухали, чи не йде ще хто.

В нетрях було спокійно і тихо. Хто б подумав, що по тому океану десь відбуваються великі події, що там нишпорить така сила людей і що десь там якась «їроплана» запалась.

Думалося, що у зв’язку з тією «їропланою» ще хтось завітає на Голубу падь, до їхнього табору. Або й ще щось трапиться. Григорій був нашорошений, хоч і не подавав виду.

Але ніхто не заходив більше і нічого не траплялось. Так і не трапилось. Врешті і те забулось. Потонуло в зеленому шумі, в сонячній повені. Зітерлось. Щезло.