Иван Багряный - Тигролови

Після того Григорій з Грицьком ходили на мар «ховати ізюбрів». Викопали яму з метр завглибшки і дістались до криги. Суцільна крига. Викопали поруч і другу таку. Теж крига. Потім допхали сюди кадовби і поставили їх в ці природні льодівні. Зверху добре привалили колодами, гіллям і камінням. Добре накрили. Від сонця і від звіра.

А Наталка знічев’я вчиняла батькові допит:

– Ви, тату, обманюєте, що це Григорій убив.

– От, маєш. А то чого?

– А того, що один же битий з гвинтівки, а другий з вінчестера.

– Ну, як ти така збіса хитра, що й батько вже брехун…

– Ні, але скажіть.

– Та я ж сказав.

За якийсь час панти урочисто вийняли з печі. Розмотали марлю… І аж замилувався старий Сірко:

– Ні, таки тобі фарт, козаче! Ти взагалі щасливий. Я ж на тебе задумав.

Панти стали наполовину тонші, та зате були уже тверді, як кістка, і чистенькі, оксамитні зверху.

Грицько з Наталкою ледве дочекались своєї пори.

– Щастя, як трясця, як нападе, не скоро покине, – казав Сірко. – Ось побачиш, діло піде. Це фарт. Почався фарт – не зівай.

Фарт – це щастіння, сліпа фортуна. Мабуть, ніхто так, як мисливці, не покладається і не вірить у щастя. А такі корінні – особливо. В щастя вони вірять, як у долю, як у Бога, і ніщо тую віру не може похитнути. Мисливці взагалі забобонні. А життя їх підтримує з усієї сили. Коли почалося щастя, фарт – не лови ґав.

Удосвіта старий Сірко розбудив Григорія.

– А вставай-но, синку! Вдень доспиш.

Коло хати стояли сідлані коні, вірьовки на сідлах. Поїхали. Григорій не питав, як завжди, знав, що неспроста. А дід чув уночі, як тричі поспіль вистрелило. Там, на Голубій. Коли Григорій висловив був думку, що, може, не вони або й могли обмилитися, Сірко покрутив головою:

– Там Наталка.

І так це було сказано, що ніякого сумніву не могло бути.

– Вона двічі вистрелила. Щаслива вона в мене.

Коли приїхали на той другий солонець, біля берега сиділи Грицько з Наталкою, бовтали у воді босими ногами. Чекали.

– Чого ви пригнали?! – це Грицько. – Пусте діло! Оця напсувала… Вчинила стрілянину по комарах.

Старий Сірко посміхнувся в вуса: бреши, мовляв.

В хаті було дві пари пантів. А біля річки в траві – дві туші.

Дорогою, сміючись, Грицько розповідав беззлобно, як його сестра піддурила. Умовилися стріляти заразом. Як стануть зручно, тоді й стріляти… А сама стрелила двічі, «на ходу»… Ну, а він уже пальнув у собачий слід.

Наталка щиро виправдувалась, що не втерпіла та що, «якби не стрелила, – було б гірше». І розповідала жваво, з захопленням, як все було. Григорій слухав, дивився на неї, і йому аж моторошно було трохи:

«Яка запальна! Хижа! Ні, не хижа, – дикунка. От. І в ній кров бурхає так, як і в кожної тварини тут, як у пантери, чи в рисі, чи в тигра».

Але це було хвилину. Дівчина якось урвала на півслові і далі ішла мовчки вже. Але задоволена, як переможниця.

Старий Сірко, перш ніж покинути солонець, пильно оглянув його, висловив здогад, що було цю ніч там щонайменше чотири бики і стільки ж самиць.

Грицько й Наталка признались, що дійсно було аж чотири пантачі і три самиці. І ті, що втекли, були наче ліпші, але ці були ближче.

– Нічого, дітки. Добре! Дуже добре. Тепер пождем. А там Бог дасть, може, дощ. А там, може, й ще добудем що.

Зіпсувавши солонці, вони кілька день не пантували. Але знайшли собі не менш цікаву розвагу: «лучили» рибу.

Вдень косили та гребли сіно, запасали на зимовий промисел, а вночі «лучили» рибу.

Спустили на воду байду. Приробили вилку і жаровню з товстого дроту, що валялась у хижі, до байди спереду.

На жаровню накладали сухих смоляних дров, хмизу, березової кори, ще й брали запас з собою в байду. Брали трохи гасу, ость, рушниці про всякий випадок, і втрьох – Грицько, Наталка й Григорій – рушали на річку.

Байда тихенько пливла за течією. На носі байди горіла яскрава ватра, – навколо від того було ще темніше, – так в темряві та тишині рухалися з дивним смолоскипом. Місцями, де було глибше і де риби було більше, – підкидали палива ще й бризкали гасом. Полум’я вибухало феєрверком, розсипаючи іскри.

Це були дивні ночі. Це була велика втіха для Наталки. А ще більша, може, для Григорія. Наталка більше була з остю і іншим не хотіла віддавати. Григорій охоче відмовлявся від своєї «черги» на її користь, мотивуючи тим, що в нього «руку крутить», – і мав з того вигоду. Він сидів на кермі і стернував тихенько дрючком, і дивився на неї скільки хотів. Милувався. Впивався, п’янів від того споглядання. А вона не помічала. Занісши ость навідліг і зігнувшись, мов пантера, вдивлялась гострим бистрим зором у глибінь. Химерні блищики танцювали на її розчервонілому обличчі, повному невимовного захвату. Пасемко волосся тріпотіло і золотилось над бровами. Блискавичний удар – і Наталка тріумфує… Викидає в байду здоровенного тайменя або меншого харюз я. Вибирала все найбільшу і била влучно.