Иван Багряный - Тигролови

– Добре, добре, – бурчав дід.

І пішов уперед, придивляючись до рудих краплинок на траві.

– В пахву битий… Здоровий, ірод…

Вони пройшли з кілометр. Дід радісно кивнув головою.

– Он! Ну, слава Богу.

На самім березі коло річки лежав боком велетень, красень-ізюбр. Хотів напитись води, та так і закляк. Голова у воді.

– Добре! От добре! – радів дід Сірко. – Умочив панти, мов знарошне, щоб не подряпати, не поламати. Молодець.

Григорієві було трохи шкода таку прегарну тварину, почував себе як убивець. Але це мить. Здушив у собі це дурне почуття. Дід урочисто зняв кашкет, перехрестився на схід сонця і взяв сокирку:

– А держи отак.

Сперш ножем провів по шкірі, зробивши велике коло круг рогів, а тоді по-мистецькому вирубав їх з черепом.

– Ох і ловкі ж! Оце фарт тобі! На. Держи.

Григорій узяв. Так оце-о панти? Отакі вони! Роги – не роги, якісь гумові цурпалки. А таки роги, але молоді, по три пагінці лише пустили кожен. Не роги, а сама шкіра, чимсь наллята, а зверху аж мерехтить, вилискує шерсть густа та коротенька, що нею ті панти покриті.

Тим часом старий вправно і швидко оббілував тушу. Дав усьому лад. М’ясо вже порубане склав на траву і так накрив шкурою. Тельбухи пустив за водою.

Те саме зробили й з другим. Раніше його підтягли до річки. Це був молодший самець, але панти мав не гірші, менші, але красивіші, повніші і такі симетричні, як близнята.

– А це, – розповідав Сірко, – найбільше ціниться.

Упоравшись із другим і так само пустивши тельбухи за водою, стали чекати. Дід гомонів:

– Колись за такі рівненькі панти китайці платили золотом удвоє проти ваги, тоді як за звичайні лише половину, а то й менше, і то за не попсовані. А як попсовані, то, бувало, й зовсім дешево. А чого так за рівненькі та щоб невеликі добре платили, – біс його зна. Бачиш, панти у китайців – це перші ліки проти всяких хвороб. От, скажім, як уміючи приготувати, то й старого діда потягне женитись… Та й всякі хвороби лікують, різні. Тебе ми теж лікували ними. Атож. Через те вони й ціняться так. Я дещо у китайців вивчився. От. А маленькі, кажуть, ось чим дорогі: як вельможа вельможі дає хабара, то за найліпший хабар вважають панти. Ото з рукава й підсуне йому нишком. А попробуй ти великі панти сховати в рукав. Та й сили у молодших більше. Колись китайці скуповували їх самі тут і навіть полювати ходили, поки наші не віднадили. А тепер власть заготовляє їх організовано та й збуває в Китай за золото… Та чого це наших немає? Ходім, бо зіпсуються.

Забрали панти й пішли.

– Це вже на цім солонці – хіба як дощ пройде та змиє дух, – тоді буде діло.

На стежці зустріли Грицька й Наталку верхи. Ті навіть не здивувалися, побачивши. Лише Грицько запитав:

– Хто?

– Та хто ж, як не він, – кивнув дід на Григорія.

– Обидві?

– А то ж як. Поганяйте та чепурненько все заберіть.

Вдома була розвага. Старий, як жрець, заходився священнодіяти з пантами. Звелів напалити піч. Тим часом обмотав панти марлею. Майстерно так. Всі спостерігали, а старий повчав.

– Стій, а м’ясо посолили?

– Посолили. Все як слід, ще й нагнітили добре.

– Гаразд. Головне, слухай, ти, синку, це тобі десь здасться. Панти ж, бачиш, м’які, а їх треба зробити твердими, бо засмердяться і пропадуть. То ж раніше їх заварювали по-китайському. Але то довго й марудно і треба китайського терпіння. На базі – там «ліктричеством», так до бази, бач, далеко, сім раз попсуються. А у нас простіш, по-нашому… А як там у печі?

В печі тріщало. Щедро накладені смоляні дрова горіли дружно. Розпікали.

– Отож, як панти припсувались трохи, їх дутиме і вони репнуть, – тоді треба, як ковбасу, поштрикати їх голкою, щоб зійшла порча. Вони ж бач, повні крові, а кров псується швидко. Затужавити панти, цебто зробити їх твердими, мало хто зможе, це велике діло. А от наш спосіб – це секрет. Ми їх, як хліб, печемо…

Коли нарешті піч добре розпеклась, старий велів геть вигребти весь жар, а тоді всунув у піч руку, потримав, покрутив головою:

– Зайве, хай прочахне.

За десять хвилин:

– Ану, Наталко, як там? Можна?

Наталка всунула руку:

– Хтозна…

Тоді попробував дід, скрутнув головою.

– Ану, ти, козаче.

Григорій засміявся:

– Було б же термометр узяти. Яку вам температуру треба?

– Е, термометр тут ні до чого. Тут які панти, таку й температуру треба. Треба угадати на дух, рукою.

Нарешті дід уловив момент і «посадив» панти. Закрив заслінкою і глянув на сонце – закарбував час.