Иван Багряный - Тигролови

«По лінії найбільшого опору…»

У 1946 році письменник-емігрант Іван Багряний написав: «Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький… Коли нам, українському народові, буде повернене право на свободу і незалежність в ім’я християнської правди і справедливості». Твори митця повернулися в рідну Україну на початку дев’яностих років ХХ століття. Повернулися і вразили читача своєю безкомпромісністю й правдивістю. У біографії людини, яка могла стати лауреатом Нобелівської премії, ще є білі плями, але основні факти пронизливої історії життя і творчості Івана Багряного розкриті читачам і шанувальникам.

Іван Багряний – це літературний псевдонім Івана Павловича Лозов’ягіна, який народився 2 жовтня 1906 року в селі Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра Павла Петровича Лозов’ягіна. Мати майбутнього письменника – Євдокія Іванівна Кривуша – походила із заможного селянського роду. У сім’ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дочка Єлизавета.

З шести років хлопець навчався в церковнопарафіяльній школі в Охтирці, де захопився літературою й уже в молодших класах проявив свій непростий і твердий характер. У листі до Дмитра Нитченка письменник згадував: «Літературою почав займатись дуже рано, якщо мати за літературну працю дитяче писання віршів. Вірші я почав писати (і то по-українському) ще в церковноприходській школі. Почав їх писати з протесту проти вчителя і вчительки, які мене злісно називали «мазепинцем», бо я лічив в арифметиці не так, як вони веліли, а так, як навчила мати: один, два, три, чотири… шість… вісім… тощо. Це було завзяте змагання. І от під впливом байок Глібова та «Катерини» Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царя), я почав писати войовничі вірші в другому класі церковноприходської школи восьмирічним хлоп’ям…» У Вищій початковій школі в Охтирці, де Іван навчався у 1916–1919 роках, він редагував україномовний журнал «Надія».

Назавжди в пам’яті Івана залишилася страшна картина розправи з його дідом і дядьком. Пізніше письменник з болем буде згадувати: «Я був ще малим… хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.

Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались… Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. Кров усе життя стоятиме мені в очах. Це так починалася «Варфоломіївська ніч» в тім селі. Таких ночей було багато в Україні, і я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів і священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреботряду». Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.

Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни», а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби – в 1917–1918 роках – вояком національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу й незалежність українського народу».

Далі в житті Івана було навчання в Краснопільській художньо-керамічній школі, викладання малювання, праця на шахтах Донбасу, а 1924 року Іван Лозов’ягін вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на життя. Писав вірші. Щоб «збагатитися враженнями», побував у Криму, на Кубані, в Кам’янці-Подільському…