Иван Багряный - Тигролови

Перечислялося всі заслуги того орденоносного тов. МЕДВИНА – «ветерана ВЧК – ОГПУ – НКВД, славного і доблєсного чєкіста», що в боротьбі з ворогами не знав пощади і жалості і що рука в нього не дрижала ніколи… і т. д. Потім сипалися страшні погрози і прокляття на адресу «ворогів народу всіх мастей» та їхніх приспішників і симпатиків, а особливо металося громи викорінювати всіх підряд жорстоко, немилосердно, повсякчас і на віки вічні.

Кричалося про «бдітєльность» та «священний» обов’язок всіх – старих і малих – допомагати органам ЧК.

А внизу великими літерами оголошувалося велику премію за зловлення того страхітливого «отамана банди» – Григорія Многогрішного.

А ще нижче подавалося свідчення очевидця, що та банда пішла на схід, намагаючись, очевидно, прорватись до Японії, і що бачено її вже аж на Охотському узбережжі.

Друга сенсація була ще цікавіша. Подавалося карколомне повідомлення про «чергову провокацію» «нєкой» агресивної держави на совєтсько-маньчжурському кордоні… В зв’язку з чим ціле місто, ні, цілий край заговорив про швидку війну, потираючи з радості руки: «Нарешті все скінчиться! Дай Боже! Хоч би вже швидше!..» І в зв’язку з тим же заворушилось ПХВО та ОСОАВІАХЕМИ, поливаючи вулиці іпритом та ганяючи в газмасках, – без віддиху прискорено проходячи курс протиповітряної оборони і не маючи до того аніякісінької охоти… Отже – подавалося повідомлення про черговий конфлікт на маньчжурському кордоні. Про кількагодинний бій і відбиття великої диверсійної групи ворога, що хотіла проламати «границю на замку». Про героїзм начальницького складу Н-ської застави. А особливо про заслуги начальника тієї застави, який в героїчнім бою був поранений тяжко, проте не зійшов з революційного посту до остаточного розгрому ворога.

Краєва «Тіхоокєанская звєзда» рябіла жирними кличами і гаслами. «СМЕРТЬ ПОДЛИМ НАРУШІТЄЛЯМ!», «СВІНЬЯ ЛЄЗЄТ В СОВЄТСКІЙ ОГОРОД!», «СМЕРТЬ ЗАХВАТЧІКАМ СОЦІАЛІСТІЧЕСКОЙ РОДІНИ» тощо.

Потім наводилися привітальні телеграми на ім’я того героїчного начальника Н-ської застави і представлення його до найвищої нагороди. І тут же описувалося подробиці з епізоду поранення начальника. Говорилося про великий бій і, між іншим, про «двох негодяїв з гігантським псом», що в тім бою нагло напали на начальника «з тилу»…

Старий Сірко, що привіз з Грицем до Хабаровська на базу здавати живого тигра, слухав всі ті надзвичайні новини, всі ті дивовижні події та страхітні прокльони й погрози і хмурився, а йому хотілося нагло і гомерично реготатися. А хіба не смішно! Отак-о воно й все!

Що то за історія вийшла з тими «полеглими в бою з великою бандою ворогів народу» грізними енкаведистами, він знає. Та це його й не так цікавило, доправди, хоч там і говорилося про велику премію. Його увагу прикувала друга сенсація, і йому хотілося гомерично сміятися.

«Ага!! Трясця вашій матері! Отак-о!»

О, старий Сірко – то старий вовк. Одразу вхопив у всьому тому тропи, що й до чого. Ясно, що ця друга історія має ту саму причину, що й перша. А головне – з усього йому було найперше ясно одно, а саме, що « наші брикают ь». Бо оті «два негодяї з гігантськім псом» – то й були саме вони. Авжеж. І то вони, власне, втрьох такого там шелесту наробили. І більше там нікого й не було! Напевно.

«От так встругнули!! А той дурний начальник – нехай не лізе! Чого він підставив свою дурну голову та й став на дорозі! Хіба не знав вдачі Сіркової доньки?…»

Дід дивився на тигра в клітці, слухав, як якась дівчина читала тії новини службовцям бази, і йому чомусь раптом захотілося взяти та й випустити того тигра геть. Нехай біжить! Га! От би було лементу!..

І він би, може, й випустив, та вже тигр був не в його клітці, а в загальній і під великим замком, а головне – дід згадав, що першого роздере ж той тигр, звичайно, його, як головного винуватця своєї біди. Але то так собі, химерна парубоцька думка.

Такого втрьох шелесту наробили!.. Га! А тільки втрьох. Решта – то все брехня, як і з тією «великою озброєною бандою».

Слухав, як читала дівчина, і курив собі байдуже, чекаючи, коли там той бухгалтер скінчить підрахунки та й відчислення на позику «Готов к труду і оборонє» тощо.

«А що з тими “негодяями” сталося, не пишуть!..»

Звелів Грицеві наскуповувати всіх газет, які тільки є («Дома будемо читати»), сподіваючись щось вичитати там, що з тими «негодяями» було далі.

Слухав, що гомонять люди, хмурився і мовчав собі. Люди теж нічого особливого не гомоніли, вони більше помовчували. Так їх вимуштрувало життя та й вся ота писанина. І до сенсацій таких вони звикли, бо їх так рясно, та ще й не таких! – ого, – що, здавалося, без них ціле життя в цім світі стане ненормальним. То бо стало стилем цілої цієї збожеволілої країни, всі ті «диверсії», «нарушителі», «вороги народу», «процеси», «бдітєльность», «знищення», «розстріли», «чекісти», «енкаведисти», «орденоносці герої», «прокльони», «тюрми», «диверсанти», «шпигуни» і т. д. і т. п. Почаділи, подуріли. Геть всі люди подуріли. То було стилем. І так само було стилем нишкнути, втягувати голову в плечі і чекати, як віл обуха, грому з ясного неба на свою голову. А от як би їх взяв та й розкрив, розлущив, як розлущують горіх, – гляди цікаві та й несподівані речі побачив би. А вже напевно побачив би, як вони кпили з усіх тих сенсацій, а то й ще побачив би що-небудь цікавіше…