Иван Багряный - Тигролови

– Ой, Боже мій! – тільки й змогла промовити мати. А Наталка дивилась на них мерехтливими очима, запаленими іскринками сліз та безповоротною рішучістю:

– Як уб’ють мене – то я не вернусь. А як судилось мені щастя… то нехай же я буду, мамо, щаслива! І ви, тату!.. Благословіть!..

Пауза, гнітюча пауза збентеження. Очі Наталці замерехтіли слізьми, а брови рішуче заломились:

– За свої вчинки відповідатиму я… перед людьми і перед Богом. Ні, перед Богом і перед вами…

Батько суворо, допитливо дивився на Григорія, а той аж шарпнувся був, та Наталка перехопила його рух:

– Григорій не має права говорити! Я знаю, що він скаже! Але він збреше! Він зрадить сам себе ради вас. – І, заломивши руки: – Я мовчала довгі місяці, як камінь. Я змагалась із собою… Я не знала, а сьогодні я бачу, тепер я бачу, що я загину. То ж ваша кров у мені. Ви ж знаєте, що я ваша дочка… Не губіть же мене!

Мовчанка. А Наталка благала:

– Тату! Нехай я буду щасливою! Може ж, я буду щасливою!.. – І враз рішуче, з докором, хоч і крізь сльози: – Я не переступила вашої волі, в мене ваше серце, ви його мені дали таке, – то й хай же Бог буде суддею.

Старий Сірко бачив, що нічого не вдієш. О, то Сіркова кров заговорила! Начувайся! І він слухав дочку і дивився на Григорія з-під волохатих брів: «Обоє рябоє». І посміхнувся схованим оком під насупленою бровою.

«То хай же Бог буде суддею…»

І уже була б звелась, але тут Григорій, бачачи, до чого може дійти, мовчки опустився на коліна поруч, тяжко похиливши голову, як під сокиру; бачив, що дівчина може переступити батьківське слово заради нього.

– Отак-то, стара… – це батько.

А Наталка, ухопивши нотку в його голосі, пожвавіла.

– Як загину – що ж, Микола ж он загинув… А як загине він – то хоч знатиму, де він лежатиме, та й тоді повернуся до вас. Але нехай ми будем щасливі, тату! Мамо! Смерті ж і конем не об’їдеш. Он Микола…

Тут мати не витримала і крізь сльози:

– Чого ж ти мовчиш, батьку?! Твоє ж насіння!

Але не було в тім докору, лише розгубленість і далебі… співчуття. Так, співчуття. Вона дійшла серцем того, що старий доходив розумом.

Сірко почухав голову і зітхнув важко:

– Такі часи, бач… Таке життя… Ну, що ж…

Матері тільки цього було й треба. Вмить витерши сльози, вона хутенько зняла ікону – ще своє благословення – і, намагаючись бути веселою (щоб була ж дочка щаслива), благословила, а тоді віддала старому і стала коло нього.

– Нічого, стара! Бог не без милості, козак не без щастя… Та й часи такі… Нехай же шляхи вам будуть рівні, люди привітні і щастя довіку, – щоб ні сили темнії, ні око злеє, ні куля ворожа… От… та й не баріться, діти!

Наталка квапилась. Шалено обіймала батька та матір. І потішала. І гомоніла, збираючись:

– Не журіться… Та я ж усі шляхи і доріжки знаю… А там же тітка і родичів скільки… Боже… Ми візьмемо Заливайка, і він принесе вам вістку, як уже будемо в безпеці…

І поцілувала батьків і брата, щаслива і радісна.

– І все буде добре, ось побачите. Ми тоді покличемо вас на весілля.

Батько хитав головою, дивлячись на дочку:

– Сіркова кров.

– Дай Боже, дай Боже, – це мати, підступивши. – На ось ліпше оце, божевільна ти… – І висипала їй з пригорщі в пригорщу дрібнички – дукачі стародавні, обручки, сережки золоті. Потім зняла з себе золотий хрест і наділа дочці на шию. – Може, здасться, дитино…

Надворі швидко сіріло. Грицько збирався проводжати, але Наталка заступила дорогу, обхопила руками за шию і, дивлячись в очі, ніжно, але заперечливо:

– Твій побратим – нехай мені, і я відповідаю за нього головою. Так? А мати й батько – тобі, і ти відповідаєш за них головою. Так? Дай же слово, що ти берегтимеш їх. І, одружившись, будеш коло них. Ну ж… – І, тільки діставши слово, поцілувала й пустила.

Ще не розвиднилось гаразд, як з Сіркової заїмки в мороз, що стояв туманом, вийшли і попливли помалу по снігу двоє озброєних, на лижвах, з рюкзаками за плечима, а за ними великий якутський пес. Перейшли падь і пірнули в нетрі.

Однієї ночі на Н-ській заставі на Маньчжурськім кордоні, біля станиці Пашкове, там, де Амур, стиснений обабіч горами і нетрями, лежить чистою, але досить вузькою смугою, – зчинилась тривога.

На великім відтинку почалася стрілянина. Почалась вона з далекої пожежі і кількох вибухів там. Потім вибухла в самім Пашковім, а далі розійшлась обабіч на яких десять кілометрів… Ніби тривав бій межи всією Японією і СРСР. Але то всього лиш – ловили порушників, що десь із боєм переходили недоторканий кордон «соціалістіческово Отєчества». Невідомо тільки, в який бік переходили – ніч була дуже темна, нетрі густі, а варта надто знаменита, хто йде, куди йде і де проломлює «границю на замку». Метушня зчинилась надзвичайна.