Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Хоча я був, як і раніше, в нерішучості відносно місця притулку, я, одначе, плекав дві надії, і, якби не було їх, я віддав би перевагу смерті над невідомістю про те, що чекає Манон у майбутньому. За десять майже місяців перебування в Америці я досить добре вивчив країну, щоб вивчити правила поводження з дикунами. Можна було віддатися в їх руки, не побоюючись вірної смерті. Я навіть вивчив декілька слів їхньою мовою і при різних зустрічах, які мені доводилося мати з ними, довідався про деякі їхні звичаї.

Окрім цього жалюгідного плану, я покладав також надію на англійців, які, подібно до нас, мають поселення в цій частині Нового Світу. Але я страшився далекості відстані: до їх колоній чекало нас багато днів шляху безплідними рівнинами та через гори, такі круті й обривисті, що дорога туди була важка навіть для найгрубіших і найвитриваліших людей. Все ж я тішив себе надією, що дикуни нам допоможуть у дорозі, а англійці дадуть нам притулок у своїх поселеннях.

Ми йшли, не зупиняючись, наскільки дозволяли сили Манон, тобто близько двох миль, бо незрівнянна моя кохана неухильно відмовлялася зробити привал. Нарешті, знемагаючи від утоми, вона призналася, що далі йти не в силах. Була вже ніч; ми всілися посеред великої рівнини, не знайшовши навіть дерева для прикриття. Першою турботою її було змінити на моїй рані пов’язку, яку зробила вона власноручно перед нашою втечею. Я марно опирався її волі: я б страшенно засмутив її, якби позбавив її задоволення думати, що мені добре, і я поза небезпекою, перш ніж вона потурбується про себе саму. Протягом кількох хвилин я підкорявсь її бажанням; я приймав її турботи мовчки і з соромом.

Коли вона перев’язала мені рану, я зняв із себе ввесь одяг і уклав її на нього, щоб земля була для неї менш жорстка. Хоч як вона опиралась, я змусив її прийняти всі мої турботи про можливу її зручність. Я зігрівав їй руки гарячими поцілунками і жаром свого дихання. Всю ніч безперервно я не спав біля неї і підносив до неба молитви про послання їй сну тихого і безтурботного. О Боже! які полум’яні та щирі були мої молитви! і як жорстоко ти їх відкинув!

Дозвольте мені доказати в декількох словах цю історію, спомин про яку вбиває мене. Я розповідаю вам про нещастя, подібного до якого не було й не буде; все своє життя приречений я плакати про втрату. Але хоча моє горе ніколи не згладиться з пам’яті, душа щоразу холодіє від жаху, коли я приступаю до розповіді про нього.

Частину ночі провели ми спокійно; я думав, що моя дорога кохана заснула, і не смів дихнути, боячись потривожити її сон. Тільки почало світати, я помітив, доторкнувшись до рук її, що вони холодні й тремтять; я підніс їх до своїх грудей, аби зігріти. Вона відчула мій порух і, зробивши зусилля, щоб узяти мою руку, сказала мені слабким голосом, що, мабуть, остання година її наближається.

Спочатку я поставився до її слів, як до звичайних фраз, які вимовляють у нещасті, й відповідав тільки ніжними втіхами любові. Але прискорене її дихання, мовчання у відповідь на мої питання, судорожні потиски рук, у яких вона продовжувала тримати мої руки, показали мені, що кінець її страждань недалекий.

Не вимагайте, щоб я описав вам те, що відчував, або переказав вам останні її слова. Я втратив її; вона і в саму хвилину смерті не втомлювалася говорити мені про свою любов. Це все, що я спроможний переказати вам про цю фатальну та сумну подію.

Моя душа не пішла за її душею. Небо вважало мене, звичайно, недостатньо ще суворо покараним; йому завгодно було, щоб я й далі тягнув нужденний жереб. Я добровільно відмовляюся від життя щасливого.

Більше доби я не відривав уст своїх від обличчя і рук дорогої моєї Манон. Наміром моїм було померти там же; але на початку другого дня я розміркував, що після моєї смерті тіло її стане здобиччю диких звірів. Я вирішив поховати її й чекати смерті на її могилі. Я був вже такий близький до кінця, ослабнувши з голоду і страждань, що мені коштувало величезних зусиль триматися на ногах. Я змушений був удатися до зміцнюючих напоїв, які захопив із собою; вони дали мені сили для здійснення сумного обряду. Мені неважко було розрити землю в тому місці, де я перебував: то була піщана рівнина. Я зламав шпагу, щоб вона замінила мені заступ; але вона зробила мені менше допомоги, ніж мої власні руки. Я вирив широку яму і поклав у неї володарку свого серця, заздалегідь загорнувши її в мій одяг, аби пісок не торкнувся її. Але перед тим я тисячу разів укрив її поцілунками з усім запалом безмежної любові. Я сів біля неї; довго дивився на неї, не наважуючись засипати могилу. Нарешті сили мої почали слабнути, і, боячись, що вони вичерпаються зовсім до закінчення моєї роботи, я поховав навіки в лоні землі те, що було для мене найдосконалішим й наймилішим; потім я ліг на могилу, уткнувшись обличчям у землю і заплющивши очі, з тим щоб ніколи не розплющувати їх, підніс до неба молитву про допомогу і почав із нетерпінням чекати смерті.