Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Її сльози, слова і сам тон її мови справили на мене таке несподіване й дивне враження, що мені здалося, ніби душа моя поділилася на дві частини. «Будь обережна, – сказав я їй, – будь обережна, мила Манон: у мене занадто мало сили, щоб витримати такі гарячі запевнення любові твоєї; я зовсім не звик до надміру радості. О Боже, – вигукнув я, – не прошу більше нічого; віднині я впевнений у серці Манон; воно таке, про яке мріяв я, щоб бути щасливим; і тепер я навіки щасливий; блаженство моє зміцнене». – «Воно зміцнене, – мовила вона, – якщо залежить тільки від мене; і я знаю, де можу знайти також і своє щастя».

Я заснув, сповнений блаженних думок, що перетворили мою хатину на палац, достойний першого короля у світі. Америка вже здавалася мені раєм. «Треба було перебратися до Нового Орлеана, щоб зазнати істинних радощів любові, – часто говорив я Манон. – Ніде, як тут, панує любов без корисливості, без ревнощів, без непостійності. Співвітчизники наші пориваються сюди у пошуках золота; вони і не уявляють, що ми знайшли тут скарби набагато цінніші».

Ми старанно підтримували дружні стосунки з губернатором. Він був такий добрий, що через декілька тижнів після приїзду нашого призначив мене на невелике місце, що звільнилося на той час у форті. Хоча посада була скромна, я прийняв її як милість небес. Вона давала мені можливість жити, не будучи ні для кого тягарем. Я найняв слугу для себе і покоївку для Манон. Наше невелике господарство налагодилось. Я вів скромний спосіб життя; Манон також. Ми не упускали нагоди зробити послугу й допомогти нашим сусідам. Прихильне ставлення начальства й наша привітність викликали до нас довіру і любов усієї колонії. За короткий час ми здобули собі таке становище, що на нас уже дивились як на перших осіб у місті після губернатора.

Наші мирні заняття та спокійне життя непомітно обернули помисли наші до релігії. Манон і раніше була благочестива. Так само і я ніколи не належав до завзятих вільнодумців, які хвастають тим, що моральну свою зіпсованість поєднують із безбожництвом. [125] Маються на увазі лібертини, аристократи, які сповідували модну у вищому світі XVІІ – XVІІІ ст. філософію лібертинажу (див. післямову). Любов і молодість були причиною нашої легковажності. Гіркий досвід замінив нам роки життя; він дарував нам те, що дало б довге життя. Наші бесіди одного з одним, тихі та розсудливі, мало-помалу відвернули нас від любові порочної. Я перший запропонував Манон узаконити наші стосунки. Я знав її серце. Вона була прямодушна і щира в усякому вияві почуттів своїх – якість, що схиляє людину до доброчесності. Я дав їй зрозуміти, чого бракує нашому щастю: «Воно має отримати благословення Боже, – сказав я. – Хіба з такою люблячою душею, з таким дивовижним серцем можна жити у свідомому забутті обов’язку? Нехай жили ми так у Франції, де було нам однаково немислимо як перестати любити одне одного, так і узаконити нашу любов; але в Америці, де ми залежимо тільки від себе самих, де нам не треба зважати на умовності світу, де нас навіть вважають чоловіком і дружиною, хто перешкодить нам стати ними насправді, чому не увінчати нашу любов обітницями, що визнаються церквою? Щодо мене, то нічого нового я вам не пропоную, пропонуючи свою руку і серце; але я готовий вам принести їх у дар перед вівтарем».

Мені здалося, що слова мої сповнили її радістю. «Чи повірите ви, – відповіла вона, – що багато, багато разів я думала про це, відколи ми в Америці? Тільки боязнь викликати ваше невдоволення спонукала мене затаїти в серці це бажання. Я зовсім не претендую на високе звання вашої дружини». – «О, Манон, – вигукнув я, – ти стала б дружиною короля, якби небесам завгодно було, щоб я народився коронованим. Не вагаймося. Нам не загрожують ніякі перешкоди. Я сьогодні ж поговорю з губернатором і признаюся йому, що ми обманювали його досі. Нехай інші, грубі вдачею коханці, – додав я, – страшаться нерозривних уз шлюбних. Вони не страшилися б їх, якби були такі ж упевнені, як і ми, у міцності уз, що накладаються самою любов’ю».

Манон була у нестямі від радості, почувши моє рішення.

Я переконаний, що будь-яка чесна людина у світі схвалила б мої наміри в тих обставинах, в яких я перебував, тобто взявши до уваги, що я фатальним чином поневолений був нездоланною пристрастю і мучився невсипущими докорами сумління. Але хто звинуватить мене в наріканні на долю, коли я постраждав від жорстокості небесного судді, який відкинув мій намір догодити йому? Та ба! що говорю я? Відкинув! Він покарав його як злочин. Він довго терпів мене, доки я сліпо йшов шляхом гріха, і найсуворішу його відплату було вготовано мені до того терміну, коли я ступив на шлях доброчесності. Боюся, що в мене не вистачить сил закінчити розповідь про найпохмуріші події, які будь-коли зі мною траплялися.