Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Після двомісячного плавання ми нарешті пристали до бажаного берега. На перший погляд, країна не являла собою нічого привабливого. Перед нами розлягалися безплідні, незаселені рівнини, подекуди порослі очеретом, із поодинокими деревами, оголеними вітром. Ніяких слідів ні людини, ні тварин. Тим часом капітан наказав дати кілька гарматних пострілів, і трохи згодом показалася група громадян Нового Орлеана, що наближалася до нас із жвавими ознаками радості. Ми не бачили міста: з цього боку воно приховане невеликим пагорбом. Нас зустріли, як посланців небес.

Бідолашні жителі навперейми засипали нас питаннями про Францію і про різні провінції, звідки вони були родом. Вони обіймали нас, як братів, як дорогих товаришів, що прийшли поділити з ними убогість і самотність. Ми рушили разом із ними до Нового Орлеана; але, підійшовши до нього, ми були уражені, побачивши замість очікуваного міста, яке нам так розхвалювали, жалюгідне селище з убогих халуп. Населення становило осіб п’ятсот-шістсот. Губернаторський будинок вирізнявся трохи своєю висотою і розташуванням. Він був захищений земляними укріпленнями, навколо яких тягнувся широкий рів.

Передусім нас було представлено губернаторові. Він довго розмовляв наодинці з капітаном і, повернувшись потім до нас, оглянув одну за одною всіх дівиць, які прибули з кораблем. Їх було всього тридцять, тому що в Гаврі до нас приєдналася ще одна партія. Витративши немало часу на їх огляд, губернатор викликав кілька молодих городян, що нудилися в очікуванні майбутніх дружин. Красивіших він надав старшинам, інших пустив за жеребом. Поки що він ні слова не сказав Манон; але, наказавши іншим іти, він утримав її і мене. «Капітан повідомив мене, що ви чоловік і дружина, – сказав він, – і що під час плавання ви показали себе людьми розумними й достойними. Не бажаю входити в розгляд того, що слугувало причиною вашого нещастя; але якщо ви дійсно маєте ту порядність, про яку говорить мені ваша зовнішність, я всіляко постараюся полегшити вашу долю, а ви, зі свого боку, знайдете чим потішити й моє життя в цьому дикому і глухому краю».

Я відповів йому тоном, відповідним тому уявленню про нас, яке в нього склалося. Розпорядившись про наше розміщення в місті, він запросив нас повечеряти з ним. Для особи, що начальствує над нещасними вигнанцями, він видався мені надзвичайно ввічливим. За столом у присутності інших він не ставив нам ніяких запитань про наші пригоди. Бесіда зав’язалася загальна, і, незважаючи на печаль нашу, ми з Манон старалися і зі свого боку зробити її приємною.

Увечері нас привели в приготоване нам приміщення. Воно виявилося жалюгідною халупою з дощок, обмазаних глиною, і складалося з двох чи трьох кімнат, із горищем нагорі. За розпорядженням губернатора туди принесли п’ять-шість стільців і забезпечили нас іще деякою необхідною обстановкою.

Манон, здавалося, була перелякана, побачивши таке убоге житло. Для мене ж горе її означало значно більше, ніж для неї самої. Коли ми залишилися самі, вона сіла й гірко заплакала. Я почав було її втішати, але, почувши від неї, що журиться вона тільки про мене і в наших спільних нещастях тривожиться лише про мої страждання, я прикинувся бадьорим і навіть радісним, аби заразити й її своєю веселістю. «Про що мені сумувати? – сказав я їй, – я маю все, чого бажаю. Ви любите мене, чи не так? Про інше щастя я і не мріяв. Довіримо небесам турботу про нашу долю. Вона не здається мені такою безрадісною. Губернатор – чоловік люб’язний; він був уважний до нас; він не допустить, щоб ми зазнавали злигоднів. А що стосується бідної нашої хатини і грубої обстановки, ви самі бачили, як мало тутешніх жителів можуть похвалитися кращим житлом і обстановкою, ніж наша; ну, а потім ти ж дивовижний алхімік, – додав я, цілуючи її, – ти все перетворюєш на золото».

«Тоді ви будете першим багачем світу, – відповіла вона, – бо якщо нічия любов не досягала сили любові вашої, зате не було на світі й чоловіка, коханого ніжніше, ніж ви. Віддаю належне, – вела далі вона. – Цілком усвідомлюю, що нічим не заслужила на ту надзвичайну пристрасть, що ви плекаєте до мене. Я завдавала вам таких прикрощів, пробачити які могли тільки ви при вашій безмежній доброті. Я була непостійна й легковажна і, хоча всім серцем любила вас завжди, часто бувала невдячна. Але ви не можете повірити, як я змінилася. Сльози, що струмували так часто з очей моїх із часу нашого від’їзду з Франції, жодного разу не мали причиною мої власні страждання. Я перестала відчувати муки, як тільки ви поділили їх зі мною. Я плакала тільки від ніжності й співчуття до вас. Я невтішна, бо могла завдати вам хоч хвилинного горя у своєму житті. Не перестаю докоряти собі за свою непостійність, не перестаю розчулюватися силою любові вашої до нещасної, яка була негідна її й яка не оплатила б усією своєю кров’ю, – додала вона, заливаючись слізьми, – і половини мук, вам завданих».