Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Перебування в Лондоні зробило з Прево англомана, що було на той час доволі поширеним явищем, англоманами, окрім інших, були Монтеск’є і Вольтер. Пояснюється це просто: Англія на початку ХVІІІ ст. в усіх сферах соціального, економічного і культурного життя йшла попереду інших європейських країн. До того ж там раніше сформувалася широка читацька аудиторія, що спричинило активізацію книговидавничої справи, появу і розквіт друкованої періодики. За зразками англійської преси Прево заснував тижневик, у якому знайомив французів з Англією, її культурою і звичаями, наукою і особливо літературою. Публікував він там і власні художні твори, у тому числі «Манон Леско». Цей тижневик мав успіх і проіснував з 1733-го по 1740 р.

Коли у 1734 р. Прево вирішив повернутися на батьківщину, він був уже відомим літератором, мав багато шанувальників і високих покровителів, а за рік Папа Римський дарував йому прощення за умови повторного проходження послушництва. Та у 1741 р. світська скандальна історія, основним фігурантом якої був не Прево, змусила його знову податись у вигнання; півтора року він прожив у Бельгії, згодом у Німеччині й саме тоді додав до свого імені Д’Екзиль – Вигнанець.

Останні роки життя Прево минають у душевному спокої і відносному добробуті. У 1754 р. папа Бенедикт ХІV призначає його настоятелем монастиря св. Георгія у місті Женне. Прево продовжує перекладати Семюела Річардсона, з яким він познайомився в Лондоні і творчістю якого завжди захоплювався, дописує «Загальну історію подорожей», перші сім томів якої – здійснений ним переклад англомовної наукової праці, решта вісім – дослідження самого Прево, складає історію роду принців Конде і Конті. Працює до останнього. Помре абат Прево 25 листопада 1763 р. в Шантійї, резиденції принца Конде.

Від’єднати факти від домислів у біографії Прево нелегко: документів збереглося мало, свідчень сучасників так само, і вони часто суперечливі. Прево був непересічною особистістю, тому його життя (і навіть смерть) оповиті легендами, деякі з них відбили бажання нащадків знайти прототипи і «реальні» витоки фабули його знаменитого твору. Але є одна історія, що має документальне підтвердження. Прево закохався у жінку, суспільним статусом і поведінкою подібною до героїні його знаменитого роману, яка до того ж була протестанткою. Ця жінка його не раз зраджувала й кидала у пошуках кращого життя, та він постійно її знаходив і повертав до себе, робив борги, щоб її забезпечити, і намагався «виправити»; розрив з нею він пережив тяжко. Вважається, що саме тому він наважився прийняти постриг, до того ж у цій історії прийнято шукати витоки «Манон Леско». Та насправді Прево закохався в Ленке (так звали цю дівчину) під час другого перебування в Голландії (з осені 1730 р.), вже будучи духовною особою, а «Манон Леско» на той час була дописана. Однак ніхто не стане сперечатись із тим, що цей роман увібрав життєвий досвід автора, його кохання, вагання й духовні боріння, у цьому й полягає так активно розшукуваний «автобіографізм» твору.

Прево залишив величезний літературний спадок, який складають його романи, історичні та географічні дослідження, літературно-критичні статті, переклади з англійської тощо, з яких ми назвали лише найзначніші та найвідоміші. Самих романів він залишив більше десятка, причому кожен з них складається з кількох томів. У цілому романічна творчість Прево протікала у художньому руслі барокової доби. Барокові романи зазвичай були великими й «енциклопедичними», тобто такими, що відтворювали відомості з різних сфер життя і галузей знань, часто структурно аморфними. Характерним для них було поєднання белетристичного з «серйозним», тобто науковим змістом (у Прево – передусім з історією, географією та біологією), і відсутність чіткої межі між белетристикою та документалістикою (всі романи Прево написані від першої особи, імітують мемуари, до яких включені і вигадка, і правда). «Багатотомні, надзвичайно громіздкі романи Прево переповнені вбивствами, злочинами, зрадами й найнеймовірнішими пригодами… Їхня дія розгортається на тлі таємничих печер, похмурих підземель, занедбаних замків з пастками і потаємними ходами. У кожному з них є негативний герой, лиходій і нелюд, який є джерелом більшості злочинів, що кояться у романі», – так характеризувала їх Г. Н. Гендріхсон, авторка статті про Прево в академічній «Історії французької літератури» (1946), і ця характеристика перетворилась у нас на сталу. Втім, існують й інші думки: «легкою і чарівною гірляндою» називав «Мемуари…» П. Траара.