Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Серце моє розривалося від нестями при його образливих словах. За одну мить свободи я б дав… Праведне небо, чого б тільки я не дав! Зрештою, зробивши над собою зусилля, я сказав зі стриманістю, що була лише витонченою формою люті: «Покінчімо, добродію, із зухвалими кепкуваннями. Про що йдеться? Що наміряєтесь ви зробити з нами?» – «Йдеться про те, пане кавалере, – відповів він, – що ви негайно вирушите в Шатле. [121] Шатле – цю назву носили два старовинних замки – Великий і Малий Шатле (були знесені у 1769 р.), які розміщувалися, відповідно, у північній і південній частинах острова Сіте, охороняючи мости, які вели до центру Парижа. У Великому Шатле за часів дії роману розміщувалися суд і резиденція паризького прево (королівського чиновника, який виконував суддівські функції), а Малий Шатле був міською в’язницею, яка перебувала у розпорядженні прево. Завтра при денному світлі ми розберемося краще в цій справі, та сподіваюся, ви зробите милість і нарешті повідомите, де мій син».

Я збагнув без зусиль, що ув’язнення в Шатле загрожує нам жахливими наслідками. Я з трепетом передбачав усі небезпеки. При усій своїй гордості я зрозумів, що слід було змиритися з долею і полестити злому нашому ворогові, щоб хоч чого-небудь домогтися від нього покірністю.

Я ввічливо попросив його вислухати мене. «Не виправдовую себе, добродію, – сказав я. – Визнаю, що по молодості я зробив великі помилки, і ви достатньо постраждали, щоб почуватися ображеним; але якщо вам відома сила любові, якщо ви в змозі судити про те, що відчуває нещасний хлопець, у якого викрадають усе, що прив’язує його до життя, ви, можливо, вибачите мою спробу помститися вашому синові нешкідливою витівкою або щонайменше визнаєте мене достатньо покараним моєю ганьбою. Немає потреби ні у в’язниці, ні в тортурах, аби змусити мене відкрити, де ваш син. Він у безпеці. Я не мав наміру ні зашкодити йому, ні завдати вам образи. Я готовий назвати вам місце, де він спокійно проводить ніч, якщо ви зробите нам милість і відпустите нас обох на свободу».

Старий тигр, анітрохи не зворушений благаннями, зі сміхом повернувся до мене спиною. Він процідив крізь зуби, що наші наміри були йому відомі з самого початку. Що ж до сина, грубо додав він, то якщо я його не вбив, рано чи пізно він і сам віднайдеться. «Відвезіть їх у Малий Шатле, – сказав він поліцейським, – і дивіться гарненько, аби кавалер не втік по дорозі; він хитрий і вже раз утік із Сен-Лазара».

Він вийшов, залишивши мене, можете собі уявити, в якому стані. «О, небо, – вигукнув я, – прийму з покірністю всі твої удари; але те, що мерзенний негідник має владу так деспотично розпоряджатися мною, доводить мене до розпачу». Поліцейські квапили нас. Біля під’їзду вже чекала карета. Спускаючись по сходах, я подав Манон руку. «Ходімо, дорога моя королево, – сказав я їй, – ходімо й підкоримося суворій долі нашій. Можливо, небеса зволять дарувати нам дні більш щасливі».

Ми поїхали в одній кареті. Вона припала до мене, я її обійняв. Вона не зронила ні слова з моменту появи Г*** М***, але, залишившись наодинці зі мною, вона почала втішати мене ніжними словами, ввесь час докоряючи собі в тому, що стала причиною мого нещастя. Я запевняв її, що ніколи не нарікатиму на свою долю, поки вона не перестане любити мене. «Мене нічого жаліти, – вів далі я, – декілька місяців в’язниці зовсім не страхають мене, і я завжди віддам перевагу Шатле над Сен-Лазаром. Але за тобою, кохана, тужить моє серце. Яка сумна доля такого чарівного створіння! О, небеса, як можете ви поводитися так суворо з найдосконалішим із творінь своїх? Чому не наділені ми від народження властивостями, відповідними до нашої злої долі? Ми обдаровані розумом, смаком, чутливістю; на жаль, яке сумне застосування ми їм знаходимо, в той час як стільки душ, ницих і підлих, насолоджуються всіма милостями долі!»

Роздуми ці сповнили мене скорботою. Але все було ніщо в порівнянні з думами про прийдешнє, бо я знемагав від страху за Манон. Вона вже побувала у притулку, і, хоча благополучно вибралася звідти, я знав, що повторне ув’язнення таїть у собі найнебезпечніші наслідки. Я хотів би поділитися з Манон своєю тривогою, але боявся занадто її злякати. Я тремтів за неї, не сміючи попередити про небезпеку, і обіймав бідолаху, зітхаючи та запевняючи у своїй любові, єдиному почутті, яке я смів висловити.

«Манон, – говорив я, – скажіть щиро, чи завжди ви любитимете мене?» Вона відповіла, що її вкрай засмучують мої сумніви. «Ну от, я більше не сумніваюся, – мовив я, – і з цією впевненістю не страшуся ніяких ворогів. Я вдамся до сприяння своєї сім’ї, я неодмінно вийду з Шатле і віддам усю кров, присвячу всі сили, щоб вирвати вас звідти, щойно опинюся на волі».