Я збирався вкластися в ліжко, коли він з’явився. Двері нашої спальні були зачинені, й я не чув стуку з вулиці; він увійшов у супроводі двох поліцейських і, після марних розпитувань про долю сина, захотів побачити його коханку, щоб дізнатися хоч що-небудь від неї. Він піднявся сходами в незмінному супроводі поліцейських. Ми були вже готові вкластися в ліжко; він відчиняє двері, й, коли ми бачимо його, кров студеніє у нас в жилах… «О Боже, це старий Г*** М***», – кажу я Манон. Я кидаюся до зброї. На лихо, шпага заплуталася в портупеї. Бачачи мій рух, поліцейські підбігли, щоб схопити мене. Людина в сорочці беззахисна; вони відняли у мене всі засоби опору.
Г*** М***, хоча і приведений у сум’яття цією сценою, не забарився мене впізнати. Ще легше було йому впізнати Манон. «Що це, обман зору? – суворо звернувся він до нас. – Чи не бачу я перед собою кавалера де Ґріє та Манон Леско?». Я був у такій нестямі від сорому й горя, що не відповів ні слова. Різноманітні думки та спогади, здавалося, хвилювали його декілька хвилин, і раптом, немов вони разом запалили його гнів, він закричав, звертаючись до мене: «Негіднику, я впевнений, що ти вбив мого сина!». Образа зачепила мене за живе. «Старий мерзотнику, – гордо відповів я йому, – якби мені знадобилося вбити кого-небудь із твоєї сім’ї, я б почав із тебе». – «Тримайте його міцніше, – крикнув він поліцейським. – Нехай він розповість, що сталося з моїм сином. Завтра ж звелю його повісити, якщо він не признається в цю ж мить, що з ним зробив».
«Ти звелиш мене повісити? – вигукнув я. – Це тобі, негіднику, місце на шибениці. Знай, що кров моя благородніша й чистіша за твою. Так, – додав я, – мені відомо, що трапилося з твоїм сином; і якщо ти не перестанеш мене дратувати, я звелю його задушити, перш ніж настане ранок, і тобі обіцяю ту ж долю після нього».
Я вчинив необачно, признавшись, що знаю, де його син; але гнів довів мене до несамовитості. Він негайно ж гукнув п’ять чи шість інших поліцейських, які чекали за дверима, і наказав не випускати з дому нікого з прислуги. «А, пане кавалере, – вів далі він глузливо, – ви знаєте, де мій син, і звелите його задушити, кажете ви? Будьте певні, ми вживемо заходів». Тут я відчув, що зробив помилку.
Він наблизився до Манон, яка сиділа на ліжку вся в сльозах; він сказав їй декілька іронічних люб’язностей про її перемогу над батьком і над сином і про те, як добре вона вміє нею користуватися. Старий розпусник уже хотів був посваволити над нею. «Посмій тільки доторкнутися до неї! – закричав я. – Ніякі сили небесні не врятують тебе від моєї руки!». Він вийшов, залишивши в кімнаті трьох поліцейських і наказавши постежити за тим, щоб ми скоріше одяглися. Не відаю, які були його наміри відносно нас. Можливо, ми і отримали б свободу, якби повідомили йому, де його син. Одягаючись, я роздумував про те, чи не краще вчинити саме так. Але якщо його намір і був таким, коли він покидав кімнату, він різко змінився, коли він повернувся. Він пішов допитати прислугу Манон, затриману поліцейськими. Він нічого не міг добитися від слуг, нещодавно найнятих його сином; але, дізнавшись, що Марсель служив у нас раніше, він погрозами змусив його говорити.
То був відданий хлопчина, але простий і неотесаний. Спомин про те, як він допоміг Манон утекти з притулку, і страх, який вселяв йому Г*** М***, справили таке враження на його слабкий розум, що він уявив, ніби його тут же поведуть вішати або колесувати. Він обіцяв відкрити все, що йому відомо, аби пощадили його життя. Г*** М*** здогадався, що наша справа набагато серйозніша і злочинніша, ніж він припускав до цієї миті. Він запропонував Марселю не лише зберегти йому життя, але й винагородити за щиросерде визнання.
Нещасний розповів йому частину нашого плану, про який ми не соромилися говорити в його присутності, тому що він сам мав узяти в нім деяку участь. Щоправда, він зовсім нічого не знав про зміни, що сталися в Парижі; але при від’їзді з Шайо був поінформований про зухвалий задум і про роль, яку мав у нім відігравати. Отже, він заявив Г*** М***, що ми задумали обдурити його сина, що Манон мала отримати чи вже отримала десять тисяч ліврів, які, у разі нашого успіху, ніколи б не повернулися до спадкоємців роду Г*** М***.
Після такого відкриття оскаженілий старий одразу ж попрямував знов у нашу спальню. Не кажучи ні слова, він пройшов у кабінет, де без зусиль знайшов усю суму і коштовності. З палаючим обличчям він повернувся назад і показуючи те, що йому вгодно було іменувати награбованим добром, обсипав нас образливими докорами. Він підніс до самих очей Манон перлинне намисто і браслети. «Упізнаєте ви їх? – сказав він із глузливою посмішкою. – Не вперше вам доводиться їх бачити. Вони ті ж самі, чесне слово. Не дивно, що вони припали вам до смаку. Бідолашні дітки, – додав він, – справді, вони обоє чарівні; тільки ось лукаві трішки».
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу