Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Я успішно столярував, проте дещо змайструвати так і не зміг. Мені не вистачало бочок, особливо для питної води, – єдине годяще барильце з тих трьох, що я мав, було надто мале за об’ємом, і мені доводилося часто його наповнювати, спускаючись до джерела. Але виготовити солідну бочку мені не вдалося.

Потребував я і свічок. День тут згасав миттєво – темрява наставала близько сьомої години вечора. Світла від вогнища було не досить. Я пригадав, як робив свічки в Африці: брав ґніт, занурював його в жир або олію, запалював і підвішував. Потім багато разів поспіль поливав розтопленим воском і охолоджував, поки не виходила товста свічка. Воску, однак, у мене не було, і довелося використовувати козячий лій. Я зробив плошку з глини, добре висушив її на сонці, для ґноту взяв коноплю від старої мотузки. Так у мене вийшов світильник. Він горів тьмяно й нерівно, набагато гірше, ніж свічка, але тепер, виготовивши кілька таких світильників, я міг увечері хоча б ненадовго взяти до рук книжку.

Іще до початку дощів, розбираючи речі, я натрапив на мішок, у якому були залишки корму для корабельної птиці. Мішок мені знадобився для пороху, і, вийшовши за намет, я як слід витрусив його вміст на землю, позбавляючись погризеного щурами зерна. Як же я здивувався, коли за місяць побачив на галявині невідомі мені зелені паростки. На цей час я зовсім забув про мішок і не пам’ятав, де витрушував його. Відтепер я уважно придивлявся до стебел. І недарма – вони швидко підростали й незабаром заколосилися. Це був ячмінь! Більше того – серед колосся ячменю я помітив майже десяток стеблинок пшениці. На моїх очах сталося диво – адже в мішку, на мою думку, залишалася тільки потерть, у якій похазяйнували корабельні щури. Дивом було й те, що, якби я пройшов на два кроки далі та витрусив мішок в іншому, сухішому й сонячнішому місці, пшениця та ячмінь могли не зійти. Я вирішив пошукати – може, десь іще на острові ростуть хлібні злаки, – обшукав усі околичні галявини, проте нічого не знайшов.

Коли наприкінці липня колосся визріло, я надзвичайно обережно зрізав його. Зерна набралася жменька, але я зібрав усе до останньої зернини, розсортував і сховав у сухому та прохолодному місці. Я сподівався, посіявши зерна раз та другий, із часом дістати такий урожай, щоб його вистачило і на харчування, і для нового посіву. Чекати довелося довго – лише наприкінці четвертого року мого перебування на острові це в мене вийшло. Річ у тому, що свій перший урожай я ледь не згубив, не розрахувавши час і посіявши ячмінь перед посухою. Сходи виявилися кволими, їх було мало. Із пшеницею вийшло краще. Коли зернá накопичилося досить, я приловчився товкти його в борошно та пекти з нього чудові коржі…

Проте повертаюся до частоколу. Чотирнадцятого квітня я закінчив цю роботу. Щоб моє житло не можна було бачити, я не залишив у огорожі жодного проходу, вирішивши обмежитися приставною драбиною.

Закінчив збивати драбину й перевірив на міцність – піднявся по ній, переніс через частокіл і спустився на подвір’я. Тепер, перебуваючи у своїй фортеці, я почуваюся безпечно.

Наступного дня я мало не загинув.

Я займався звичайними справами біля самого входу до печери, аж раптом зі схилу на мене посипалася земля і в глибині пагорба – там, де починалася підземна галерея, – затріщали стовпи, які підпирали склепіння. Я злякався: невже опори заваляться, як це вже трапилось одного разу, і доведеться все починати спочатку? Проте все було набагато гірше: земля, ніби під час хитавиці на морі, загойдалася під моїми ногами, намет заходив ходором, із вершини пагорба покотилося каміння. Побоюючись, що мене може засипати землею чи скалічити, я прожогом кинувся до драбини і переліз через частокіл. Тільки опинившись на рівному місці, я здогадався, що стався досить сильний землетрус.

Я побачив, як від скелі, що стояла коло берега, відвалилася величезна брила і з гуркотом скотилася у воду. На морському дні також відбувалися поштовхи – вода в затоці, здавалося, кипіла. Я впав на землю, затуливши руками голову; мені було лячно, і понад усе від думки, що землетрус може зруйнувати печеру, де зберігаються всі мої запаси провізії та інструменти; обвал назавжди поховає мої рушниці, мої так тяжко виготовлені меблі…

Цей жах тривав хвилин десять; після третього поштовху стало тихо, але я не ризикнув повертатися до своєї фортеці. Сидячи у траві, я палко й довго молився.