Проте невдовзі король залишив арену, бойовище спорожніло, і народ почав іти звідти; хтось радів щасливому закінченню судового двобою, але були й такі – щоправда, їх можна було порахувати на пальцях, – які сумували, що не довелося подивитися на палаюче багаття й відьму, яка б звивалася в полум’ї.
Айвенго, не поспішаючи, їхав поруч із графом Ессексом; обидва вершники замикали почесний ескорт короля Англії.
– Добре ще, що король не примчав сам і розважливо захопив тебе і твій загін… – зауважив Вілфред. – Знаючи його неприборкану вдачу й нерозважливість, можна було чекати на що завгодно.
– Хіба ж то, сер Айвенго, – засміявся граф, – нашому королю не властива мудра розважливість? Саме в цей час я вів загін до Йорка, де зібралися прибічники принца Джона, і на шляху випадково зустрівся з його величністю… Як і годиться мандрівному лицареві й борцю за справедливість, Ричард, у супроводі напівживого єврея-фінансиста, мчав рятувати його дочку. Мені насилу вдалося переконати короля наказати моєму загону повертати коней…
Заколот принца Джона зазнав поразки.
Щойно в Йорку поширилася звістка про те, що до міста наближається численне військо на чолі з королем Англії Ричардом, – заколотники зникли хто куди, і принц остаточно залишився без своїх прибічників.
Він сам з’явився до вінценосного брата, каючись. Ричард зустрів принца задоволений, немов після вдалого полювання, проте мовив, указуючи у вікно на розташовані біля стін Йоркської фортеці загони графа Ессекса: «Джоне, бачиш, – тут зі мною дуже серйозні й сердиті хлопці. Їдь-но ти краще до нашої матінки в Аквітанію, передай їй моє шанування та синову любов… Погостюй у неї, відпочинь. І залишайся біля неї, поки в Англію не прийде більш мирний час…»
Судові процеси, що відбулися після цього, були докладно описані укладачами історичних хронік і літописів.
Морис де Брасі втік за море і знайшов притулок при дворі французького короля, вступивши до нього на службу. Філіпп де Мальвуазен і його брат Альберт, настоятель обителі Темплстоу, були страчені. Ніхто не шкодував про їхню долю – покарання було цілком заслуженим, оскільки чимало людей постраждали через їхній деспотизм і крайню жорстокість. Вальдемар Фіц-Урс, душа заколоту і його натхненник, відбувся вигнанням із Англії, а про принца Джона всі швидко забули…
Король Ричард залишився в Йорку, щоб відновити у ближніх графствах лад і спокій, порушені жадібністю і владолюбством його брата. А за певний час Седрика Сакса було покликано до королівського двору.
Отримавши це запрошення, Седрик висловив надзвичайне незадоволення, одначе не міг не підкоритися. Повернення Ричарда знищило останню надію на відновлення саксонської династії на англійському троні. Окрім того, він мав, хоча й дуже неохоче, визнати, що нинішнього короля любить народ, який у разі усобиці напевне стане на бік Ричарда.
Шлюб леді Ровени й благородного Ательстана, що його ретельно готував Седрик, також дав глибоку тріщину. Після свого дивовижного повстання з мертвих Ательстан почав нескінченну чвару з місцевим духовенством. Седрик прибув до нього, щоб знову – і лише з чистої впертості, вже ні на що не сподіваючись, – поговорити про те саме: про союз із його вихованкою, об’єднання саксів і порятунок країни. Нащадок саксонських королів лежав на канапі з кубком вина в руці.
На цей час дух помсти, який оволодів Ательстаном, трохи ущух, і замість тих жахів, які він обіцяв настоятелеві монастиря Святого Едмунда, благородний сакс обмежився справедливим, але суворим покаранням. Чи то через уроджену доброту, чи то задовольняючи прохання леді Едит, чи то згадавши євангельське «око за око і зуб за зуб», Ательстан ув’язнив абата разом із його братією в підземеллі Конінгсбурга на три дні – без їжі та води. Однак абат, щойно вийшовши на волю та натерпівшись голоду, холоду і щурів у в’язниці, погрожував господарю замку відлученням від церкви, і війна, що трохи ущухла, спалахнула знову…
– Друже мій Седрику, – простогнав Ательстан, побачивши гостя, – вони мене в домовину заганяють! Я смертельно втомився…
– Та про кого ти, благородний лицарю?
– Про клятих церковників…
Седрик із досадою відмахнувся й заспівав старої. Та щойно він вимовив ім’я леді Ровени, Ательстан стрепенувся, підняв кубок і попросив у Седрика дозволу випити за здоров’я прекрасної леді та за її союз із Вілфредом Айвенго. Тож і казати не стало про що, і Седрик звелів слузі подати і йому кубок…
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу