Вальтер Скотт - Айвенго

– Так! Визнаю! – вигукнула надзвичайно схвильована дівчина. – О, ні! Ти не повинен. Ці рани… Ти загинеш через мене…

Та Вілфред Айвенго вже не чув її голосу – він нетерпляче мчав до центру бойовища, опустивши забрало і тримаючи списа навпереваги.

Так само негайно вчинив і Бріан де Буагільбер. Одначе його зброєносець, застібаючи пряжку на шоломі храмовника, устиг помітити, як змінилось обличчя лицаря – блідість змінили плями багрового рум’янцю.

Герольд, бачачи, що обидва супротивники готові до сутички, тричі голосно оголосив:

– Виконуйте свій обов’язок, звитяжні лицарі!

Потім він відійшов, а магістр Лука Бомануар кинув на арену запоруку двобою – рукавичку Ревекки, і мовив фатальні слова:

– Починайте!

Гримнули сурми, натовп глядачів завмер, і лицарі помчали назустріч один одному.

І тут сталося те, на що всі чекали й чого боялися: змучений тривалою подорожжю кінь Айвенго і його вершник, який іще не одужав, від першого ж удару влучного списа храмовника впали на арену. Гарячий кінь проніс Буагільбера повз і зупинився.

Раптом сталося щось непередбачене. В момент зіткнення спис Вілфреда лише трохи зачепив щит супротивника, проте, на загальний подив, Бріан де Буагільбер похитнувся в сідлі, втратив стремена і, своєю чергою, сковзнув із сідла і впав на землю.

Айвенго миттю звільнився з-під свого коня, який лежав нерухомо, скочив на рівні, вихопив меча і кинувся до храмовника. Одначе його супротивник не ворухнувся й навіть не спробував підвестися, щоб продовжити бій. Ставши ногою на грудний панцир лицаря, Вілфред приставив кінець меча до його горла й вимагав здатися, погрожуючи негайною смертю.

Але Бріан де Буагільбер лежав мовчки й не рухався.

– Не вбивай його, сер лицарю! – вигукнув великий магістр. – Не губи душу нашого брата без сповіді й відпущення гріхів! Ми визнаємо твою перемогу!

Лука Бомануар спустився на арену та наказав зняти шолом із переможеного. Очі Буагільбера були заплющені, на синьо-багровому обличчі застигла остання судомна посмішка.

Незабаром і ця страшна посмішка почала танути, щоки зблідли, риси обличчя загострилися. Навіть не постраждавши від списа свого ворога, храмовник став жертвою власних неприборканих пристрастей.

– Воістину стався суд Божий! – промовив магістр ордену Храму. – Хай буде в усьому Його воля.

Над бойовищем висіла напружена тиша.

Лише Вілфред Айвенго порушив її, поставивши єдине запитання: чи визнає магістр його дії такими, що відповідають правилам судового двобою.

– Цілком! – промовив Лука Бомануар. – Оголошую дівчину Ревекку вільною та безневинною. Зброя, обладунки, кінь і тіло померлого лицаря залишаються в розпорядженні переможця.

– Я не хочу користуватися майном лицаря, – відповів Айвенго, – і не віддам на ганьбу його мертве тіло. Буагільбер бився чесно; рука Божа, а не людська, вразила його. Нехай його поховають без зайвої пишноти – як і належить померлому за несправедливу справу. Що ж стосується дівчини…

Слова Айвенго перервав тупіт багатьох коней. Земля задрижала – вочевидь, наближалася ціла лавина вершників. Нарешті у брамі бойовища з’явився Чорний Лицар, а за ним – загін кінних воїнів і лицарський почет, повністю озброєний.

Вершники спішилися біля узвишшя, де зібралися храмовники.

– Ми таки спізнилися! – невдоволено вигукнув Ричард. – Я, власне, хотів був залишити цього Буагільбера собі, але… Чи треба було тобі, Айвенго, братися за такі справи, коли ти насилу тримаєшся на ногах?

– Не я, а саме Провидіння, ваша величносте, – відповів Айвенго, – покарало цього гордія. Бріан де Буагільбер не заслуговував на почесну смерть, яку ви для нього обрали.

– Мир його праху, якщо тільки це можливо, – промовив Ричард Левове Серце, поглянувши на нерухоме тіло храмовника. – Він був хоробрим лицарем і помер в обладунках, як справжній воїн… Проте навіщо гаяти час? Сер Бохуне, виконуй свої обов’язки!

Один із лицарів почету короля зістрибнув із сідла, виступив уперед і, опустивши важку руку на плече настоятеля, суворо промовив:

– Я беру тебе, Альберте Мальвуазен, під варту як державного злочинця!

Лука Бомануар, який досі вражено мовчав, мовив:

– Хто наважується заарештовувати лицаря Храму Сіонського в стінах його прецепторії, та ще й у присутності великого магістра ордену? Хто має відповісти за цю зухвалу образу?