Вальтер Скотт - Айвенго

Позаду цих двох тупцював високий хлопець із арфою за плечима – сільський менестрель. На ньому була строката розшита сорочка, а на шиї теліпався масивний ланцюг із ключем для настроювання інструмента. Менестрель походив із Шервуда, про що свідчило гравіювання на срібній блясі, прикріпленій до його правого рукава.

– Про що це ви розмовляєте? – поцікавився менестрель. – Я прийшов сюди скласти одну пісню, але, здається, натрапив аж на дві…

– Ательстан помер, – вів далі поселянин, – або був викрадений… Я на власні вуха чув, як із обителі Святого Едмунда долинають заупокійні молитви. У Конінгсбурзі готувалися до багатої тризни…

– Упокой, Господи, його душу, – скорботно похитав головою майстровий. – Шкода. Не так уже багато лишилося давньої саксонської крові…

– Кажи далі, хлопче! – нетерпляче перервав менестрель старого, відсуваючи ліктем юнака в зеленому каптані. – Та швидше – незабаром почнуть…

– Розповідай, – утрутився в розмову дужий чернець із палицею. – А коли щось не так, я виправлю. Та лишень не бреши, Господь цього не любить.

– Навіщо ж мені брати гріх на душу, отче? – образився поселянин. – За що купив, за те і продаю… Одне слово, поховали Ательстана в монастирі…

– Перша брехня! – прогудів чернець. – Тільки сьогодні я на власні очі бачив його на подвір’ї конінгсбурзького замку. Живого та неушкодженого, хоча й трохи збожеволілого… І головне в тому, – чернець переможно огледів публіку, – що благородний Ательстан як помер при мені, так і відродився до життя!

– Таж і я про те! – мало не плачучи, закричав молодий поселянин. – Ось, значить, лежить він у домовині, а ченці вечеряють просто в склепі. Раптом чують стогін, дзвін ланцюгів і замогильний голос: «У-у-у, каверзні пастирі!»

Майстровий перехрестився, шепочучи: «Господи помилуй, страх-то який!»

– Дурниці! – заревів чернець. – Ательстан жодного слова тієї хвилини не сказав…

Невідомо, чим закінчилася б ця суперечка, якби менестрель не відтягнув ченця вбік за рясу.

– Ти знову нариваєшся, брате Тук! Мало тобі пригод? Чого ти тут крутишся – у келії тобі не сидиться?

– А ти, Аллене? Убрався, наче весела молодичка…

– Мене сюди сам ватажок послав!

– Скажу тобі по секрету, я бачив Ательстана, просто як тебе зараз. І без усякого савану… Гаразд, смійся, коли весело, – спохмурнівши, промовив чернець. – А я тут маю невеличку справу…

Удари великого церковного дзвону увірвали розмову двох знайомців. Удари сипалися один за одним, сповіщуючи про початок церемонії. Натовп завмер, і в абсолютній тиші, яку переривав тільки дзвін, усі голови обернулися до стін обителі, чекаючи на вихід магістра й викритої в чаклунстві й засудженої Ревекки.

Нарешті підйомний міст прецепторії опустився та розчахнулася висока брама. Першими з неї виїхали шість сурмачів, за ними – лицар із прапором ордену, потім прецептори – по два в ряд, і нарешті магістр на чудовому коні в простій збруї. Останнім виїхав лицар Бріан де Буагільбер у блискучих бойових обладунках, але без меча, списа та щита. Усю зброю несли за ним двоє зброєносців.

Вузьке смагляве обличчя Буагільбера, що видніло крізь підняте забрало й почасти було закрите кінцями довгого плюмажу, було блідим, ніби він мав кілька безсонних ночей, пристрасним, гордим і водночас нерішучим. Проте лицар керував норовистим конем твердою рукою вмілого вершника і найкращого воїна ордену храмовників.

По обидва боки від Буагільбера гарцювали Конрад Монт-Фітчет і Альберт де Мальвуазен, які взяли на себе обов’язки поручителів лицаря. Вони були без зброї та в білому одязі – у тому, в який храмовники вбираються в мирний час. За ними злитим строєм ішли інші лицарі ордену й вервечка зброєносців і пажів, одягнених у чорне. Це були переважно молоді послушники, що домагалися честі бути посвяченими в лицарі ордену Храму.

Далі, оточена пішими стражниками, схожими на воронів, повільно, але твердо, йшла засуджена. Дівчина була смертельно бліда, одначе здавалася спокійною. З неї зняли всі прикраси та яскравий східний одяг; голова Ревекки лишалася непокритою, і тільки дві чорні коси зміїлися по її стрункій спині, обтягненій грубою тканиною білого балахона. Маленькі ступні дівчини були босі.

Натовпом пройшла хвиля шепоту, і якщо поява зверхнього де Буагільбера викликала в людях приховану неприязнь, то Ревекка з її зворушливо покірним виразом обличчя та сліпучою красою, викликала глибоке співчуття. Багато хто відмовлявся вірити, що дівчина з власної волі стала знаряддям диявола…