Вальтер Скотт: Айвенго

Кинулися шукати Айвенго, однак лицаря ніде не було. Нарешті хтось із слуг повідомив, що його покликали на подвір’я замку, де про побачення з Вілфредом найпокірніше просив якийсь Ісаак із Йорка. Розмова з цим по-східному одягненим старим була короткою, після чого лицар покликав Гурта, звелів подати обладунки та зброю і квапно залишив Конінгсбург.

Тієї ж хвилини леді Ровена підвелася з-за столу й вислизнула з бенкетного залу, мабуть, вирішивши, що її становище надто складне та двозначне.

– Ну от, – засмучено промовив Ательстан, – тепер я точно знаю, що з усіх, хто живе на землі, менш за все можна покластися на священика та жінку. Я чекав від кузини вдячності й навіть братського поцілунку, а в результаті залишився ні з чим. Мабуть, клятий могильний саван так і тягтиметься тепер за мною все життя, як шлейф придворної чепурухи. Усі мене полишили… – Він пошукав очима Чорного Лицаря. – Зате королеві Ричарду я можу, не побоюючись, сказати два-три слова!

Наступної хвилини очі вже злегка захмелілого Ательстана ледь не вилізли на лоб. Цього разу зник і сам король!

Лише за кілька хвилин у відповідь на його наполегливі розпитування ключник і конюший доповіли, що лицар у чорних обладунках, так само як і Вілфред, бесідував зі старим, який з’явився в замку, а потім крикнув, щоб йому негайно подали коня, скочив у сідло, посадив Ісаака на найкращого мула, якого знайшли в замку, і обидва помчали навздогін.

– Святий Боже! – вигукнув Ательстан, почувши такі новини. – Невже за час моєї відсутності злі духи заволоділи цим замком?! Спочатку я опиняюся в труні, потім воскресаю, блукаю замком, як привид одного з власних предків, серед усього цього натовпу, який їсть і п’є за мій рахунок і до того ж збирається мене поховати… але хоч би з ким я заговорив – усі зникають без сліду…

Молодий сакс зітхнув, обличчя його на мить спохмурніло, але раптом він посміхнувся і безжурно змахнув рукою:

– Досить на сьогодні про сумне! Життя триває! Бенкетуймо й веселімося, сер Седрику, як і належить на поминках саксонського дворянина королівської крові! І треба поспішати, бо хто знає, а раптом диявол унесе з наших очей і цю чудову вечерю?

А в цей час біля стін обителі Темплстоу так само, як і в Конінгсбурзі, зібрався велелюдний натовп. Незадовго до тієї години, коли мали вирішити питання про життя і смерть Ревекки, з усіх ближніх селищ сюди зійшлося безліч місцевих мешканців. Та якщо в Конінгсбурзі панували галасливі веселощі, ніби на сільському ярмарку чи парафіяльному святі, тут царювали зажура і страх.

Погляди численних простолюдинів було прикуто до брами прецепторії, але ще більше народу оточувало бойовище, яке належало лицарям– храмовникам.

Це була простора й добре утоптана галявина, що впритул підходила до стін обителі. Зазвичай бойовище призначалося для військових та лицарських вправ членів ордену. Воно знаходилося на пласкій вершині мальовничого узвишшя й було обнесене міцною огорожею. Храмовники часто запрошували до прецепторії шляхетних поціновувачів суворих лицарських розваг, тому навколо арени було влаштовано галереї та лави для глядачів.

На східному боці арени було місце, призначене для магістра ордену Храму Луки Бомануара – важке різьблене крісло, схоже на трон, оточене лавами для впливових членів ордену. Тут же розвивався на флагштоку священний білий прапор із червоним хрестом, а на спинці крісла магістра було начертано латиною девіз ордену: «Господи, не нам, але імені Твоєму пошли славу!»

На протилежному кінці бойовища височів укопаний у землю стовп, обвитий важкими ланцюгами, навколо було складено паливо для вогнища; між купами колод і хмизу залишався тільки вузький прохід – там мала пройти Ревекка. Місце майбутньої страти охороняли чотири кати-ефіопи, чиї чорні як вугілля похмурі фізіономії збентежили публіку, яка бачила в них посланників пекла.

У натовпі, що витріщався на ефіопів, напівголоса перешіптувалися, обмінюючись новинами про вигадки сатани, який надто розгулявся в цей смутний час.

– Чи чули ви, дядечку, – напівголоса повідомляв молодий поселянин майстровому похилого віку, – що диявол уніс разом із душею й тіло шляхетного сакса Ательстана?

– Аякже, аякже. Проте після заступництва святого Дунстана повернув назад і те, й інше…

– Невже повернув? – вигукував спритний хлопчисько в зеленому каптані, який стояв поблизу. – А от мені казали зовсім інше…