Вальтер Скотт - Айвенго

Познайомивши гостей із замком, Седрик провів обох у відведені їм покої. Він уже зібрався був залишити їх, однак Чорний Лицар затримав його:

– Дозвольте нагадати вам, благородний Седрику, що коли ми розставалися в лісі, ви пообіцяли мені на знак подяки за ваше звільнення надати будь-яку послугу.

– Я ніколи не відмовляюся від своїх слів, сер лицарю, – Седрик насупився, – але в таку сумну хвилину…

– Це правда, – зупинив сакса король, – але часу обмаль… Мені здається, що, ховаючи благородного Ательстана, ми повинні поховати разом із ним і деякі забобони, і вчинені раніше несправедливості…

– Сер лицарю, – здогадуючись, про що може йтися, вигукнув Седрик, – сподіваюся, послуга, про яку ви просите, стосується лише вашої особи. У справах, які торкаються честі мого дому, втручання стороннього мені здається не зовсім пристойним.

– Я й не збираюся втручатись у ваші сімейні справи, – зі спокійною гідністю заперечив король, – доти, доки ви самі не погодитеся, що я маю право на це. Досі ви знали мене як Чорного Лицаря, тепер я відкрию вам своє справжнє обличчя!

Лицар відкинув каптур свого плаща, який до цієї хвилини приховував його обличчя.

– Ричард Левове Серце!.. – пробурмотів украй здивований Седрик, відступаючи.

– Так, благородний Седрику, я англійський король. І найзаповітніша моя думка, найсильніше бажання – бачити, що сини Англії, до якого б народу вони не належали, живуть у мирі… Але я бачу, ти, саксе, і не думаєш опуститися на коліно перед твоїм королем?

– Перед норманською кров’ю мої коліна ніколи не вклонялися, – уперто відповів Седрик. – Я завжди віддавав належне твоїй хоробрості й багатьом іншим гарним рисам. Але я знаю також і те, що твої права на англійську корону сумнівні…

– Я прийшов сюди не для того, щоб сперечатися про мої права, саксе, – спокійно промовив Ричард. – Озирнися навкруги, сер Седрику, і назви ім’я того, хто був би готовий посперечатися зі мною за корону нашої держави!

– І ти з’явився сюди тільки для того, щоб спитати мене про це?!

– Помиляєшся, – заперечив Ричард. – Присягаюся святим хрестом, нічого подібного в мене й на думці не було. Я прийшов, цілком певний, що один благородний чоловік може покластися в бою на іншого, не побоюючись зради… А тепер повернімося до мого прохання. Я висловлю його так само прямо, як ти щойно відмовився визнати в мені законного короля. Прошу тебе простити лицаря Вілфреда Айвенго. Поверни йому свою батьківську любов і дім. Скажу чесно, у вашому примиренні я й сам зацікавлений – Айвенго мій відданий друг і наближений. Твій учинок чимало сприятиме припиненню розбратів між моїми підданими.

– Це… це Вілфред? – спитав сакс, повертаючись до супутника короля.

– Батьку! – закричав Айвенго, кидаючись до ніг Седрика. – Прости мене!

– Прощаю, єдиний сину мій! – Голос Седрика зрадницьки затремтів, однак за секунду знову зміцнів, і в ньому з’явилися суворі ноти. – Встань із колін, Вілфреде, і відкрий обличчя… Вислухай мене. Я дав слово лицареві-норману і виконав обіцянку… однак скажу тобі прямо: якщо хочеш бути сином Седрика Сакса, більше не надягай у моєму домі строкатого норманського одягу та шапок із пір’ям. Потомок славетного саксонського роду не повинен вбиратися, як заморський павич… Мовчи! Я здогадуюся, про що ти хочеш просити мене… І думати забудь про це! Щонайменше поки протягом двох років леді Ровена носитиме траур за своїм нареченим. Таким є звичай, і всі наші саксонські пращури попереверталися б у своїх гробницях, якби ми, усупереч давньому закону, оголосили про новий союз, іще не поховавши того, хто був воістину гідним її руки. Дух благородного Ательстана не зміг би заспокоїтися…

Седрик не встиг закінчити свою промову.

Двері розчахнулися, і наступної миті на порозі виник ніхто інший, як покійний господар Конінгсбурга – блідий, зморений, з мутним поглядом. Довгий саван, який тягнувся по кам’яним плитам підлоги, робив його схожим на привида, який щойно вибрався з могили.

Неймовірна поява Ательстана приголомшила всіх присутніх.

Седрик, похитнувшися, прихилився до стіни та беззвучно заворушив губами, творячи молитву. Айвенго перехрестився, а король Ричард, немов у лихоманці, розмірковував: витягти меч або кинутися вперед, щоб підтримати привида, готового вже впасти на підлогу. Однак привид самостійно подолав поріг покою, зробив два-три кроки і, важко зітхнувши, опустився на лаву.