Вальтер Скотт: Айвенго

Між тим на нижніх поверхах головної вежі здійнявся неймовірний галас, долинали крики: «Хапайте підступних ченців! У в’язницю їх! Зачиняйте браму!»

– В ім’я Господа! – зібравшись на силі, нарешті мовив Седрик, звертаючись до того, кого він прийняв за привид Ательстана. – Якщо ти живий, благородний друже, скажи нам щось, але якщо ти безтілесний дух – відкрийся, у чому причина твоєї появи і що старий Седрик може зробити для того, щоб твоя душа заспокоїлася!

– Зачекай, Седрику, дай трохи віддихатися, – промовив привид, стримуючи глухий стогін. – Ти питаєш, чи живий я? Рівно настільки, наскільки може бути живою людина, у якої макової росинки в роті не було протягом трьох днів! Ці дні здалися мені трьома нескінченними століттями…

– Благородний сер Ательстане, – вигукнув король Ричард, – як це може бути?! Я на власні очі бачив, як ви мертвим упали від руки храмовника Бріана де Буагільбера в Торкілстоні. І Вамба був свідком того, що ваш череп розрублено мечем мало не до брів!

– Вамба і збреше – не дорого візьме, а ви просто помилилися, сер лицарю, – пробурчав Ательстан. – Череп мій більш-менш цілий. У клятого храмовника здригнулася рука, і удар прийшовся плазом, а оскільки голова моя не була нічим захищена, я звалився оглушений. Якийсь час я ще чув гуркіт битви і тріск пожежі, а потім надовго знепритомнів. – Господар замку скосив очі на двері, з-за яких досі долинали лемент і тупіт безлічі ніг, та посміхнувся. – Ось так… Опритомнів я уже в труні. На щастя, у відкритій. Труна стояла перед вівтарем у церкві монастиря Святого Едмунда. Нічого собі, подумав я – і спробував був вибратися з труни, але тут звідкись набігли перелякані ченці й почали заштовхувати мене назад. Не скажу, щоб вони надто вже зраділи моєму воскресінню, кому хочеться залишитися без щедрих дарів і спадщини, а я їм у своїй духівниці відписав чимало…

– А що ж настоятель? – обурено спитав Айвенго.

– Абат з’явився вслід за ними та звелів читати наді мною молитви, вирішивши, що все це – жарти сатани. Сил у мене не було навіть поворухнутись, я гинув від спраги та ледве вмовив їх дати мені ковток вина. А після цього вина я заснув іще міцніше… добре, що у братії рука не піднялася мене остаточно отруїти. Ох і натерпівся ж я!..

– Зачекайте, благородний Ательстане! – вигукнув Ричард, – кажіть по порядку. Ваша історія цікавіша за роман!

– Який тут уже роман… Вас би на моє місце, сер лицарю, – похмуро пробурмотів привид. – У вино святі отці, ймовірно, підсипали якоїсь гидоти. Я спав як убитий, а коли знову розплющив очі, то відчув, що ноги мої та руки зв’язані, а сам я перебуваю в цілковитій темряві – судячи з усього, це був монастирський склеп. Раптом чую – ченці знову заметушилися, почали лити мені до рота якесь гидке питво, а чийсь голос – я в ньому впізнав настоятеля з його ядухою – розтлумачував мені, що я помер та потрапив до чистилища. Одначе мене не обдуриш!.. Щоправда, потім я знову кудись провалився і знепритомнів…

– В ім’я Пресвятої Діви, скажи нам, як же ти уник неминучої смерті, мій бідний друже? – Седрик кинувся до Ательстана і схопив його руку. – Що пом’якшило їхні жорстокі серця?

– Швидше каміння б розтануло від сонячного проміння, ніж серця цих негідників! – із презирством мовив Ательстан. – Так я б і помер у клятому монастирському підземеллі від голоду й спраги, якби не настав час мого похорону… Ну, а остаточно я вже прийшов до тями тільки в замку, у рідному гнізді, так би мовити, і розбудило мене не що інше, як запах смаженої свинини та свіжого хліба. Я був і досі слабкий, але в мене вистачило розуму не показувати, що я опритомнів, та стежити за ченцями крізь напівопущені повіки. А як настав час одній шестірці чорнорясих змінити іншу, щоб і далі гугнявити наді мною свої літанії, я зібрав усі сили, сів у труні та розірвав пута на руках і ногах. Збив кулаком одного, а решта з лементом розбіглися. Я вибрався зі своєї смертної постелі – кості ломить, у голові паморочиться – і пішов кудись…

До покою з криком відчайдушної радості вбігла леді Едит і припала до грудей сина.

– Боже мій, Боже мій, – шептала вона, – дякую тобі за диво! Я молилася за тебе, мій Ательстане, вдень і вночі, оплакуючи твою передчасну загибель. Єдине, чого не прощу собі ніколи, – що тієї миті, коли ти воскрес, мене не було поруч. – Леді Едит витерла сльози та з ніжністю оглянула сина. – Я якраз вийшла, щоб віддати наказ починати церемонію поховання…

– І добре зробили, люб’язна матінко! – вигукнув, пожвавлюючись, Ательстан. – Таке видовище не для жіночих очей. А тепер, якщо ховати вже нема кого, чи не час нам як слід випити, добре закусити і трохи повеселитися?!