Вальтер Скотт - Айвенго

– У такому разі нехай ваша величність знову викаже честь моїй дружині, відвідавши одне потаємне місце, – сказав Робін Гуд. – Там знайдеться і добрий шмат оленини, і кружка елю до нього, і кубок доволі пристойного вина…

Ватажок розбійників вирушив уперед, указуючи шлях, а за ним уся лісова братія, яка тепер складала почет короля Англії. Ричард скочив у сідло бойового коня Айвенго, якого взяв за повід Гурт; десь позаду Вамба співав жартівливі пісеньки. Поруч із королем на неквапному монастирському Малкіні їхав Вілфред.

«Немає сумнівів, – думав юнак, – що наш король набагато більше радіє випадковій трапезі з розбійниками, ніж блискучому бенкету в товаристві лицарів і придворних. Він нічого так не любить, як нові знайомства і небезпечні пригоди… Що ж, Ричард Левове Серце – зразок безстрашного і благородого лицаря, герой, про якого колись складатимуть балади та лицарські романи… Але навіщо всі ці блискучі й часто марні подвиги, це життя, сповнене небезпек і тривог? Слава, здобута в бою, для короля дорожча за славу мудрого правителя. Хто з потомства скаже: це був великий державний муж? Ні, владарювання Ричарда швидше буде подібне до яскравого метеора, що промайнув на темному небі та зник у глибині часу… і все ж таки – ось він їде лісом, сповнений доброзичливості та привітний до всіх, незважаючи на чини й звання, гідний та добрий чоловік, мій король, якого я люблю й поважаю, – і йому весело. Він почувається прекрасно!»

На просторій, але схованій від сторонніх очей галявині було нашвидку приготоване частування для короля Англії. Чутка про це поширилася лісовою поштою так стрімко, що незабаром галявина заповнилася людьми, що перебували поза законом, однак на цю хвилину служили Ричардові не тільки почетом, а й вартою.

Коли справа дійшла до пляшки з вином і кругової чаші, суворі мешканці лісів утратили будь-яку несміливість. Залунали зухвалі пісні, жарти, розповіді про розбійницькі подвиги – галявина оголосилася сміхом і криками. Ніхто вже й не пам’ятав, що серед них перебуває вінценосний властитель острівної держави. Король пив і реготав нарівні з усіма.

Здавалося, тільки Робін Гуд зберігає серед загальних веселощів ясну голову. Він щохвилини неспокійно роззирався, немовби йому хотілося покласти край гамірливому бенкету; нарешті його погляд зупинився на похмурому обличчі Айвенго. Стрілець підсів до лицаря та напівголосно зауважив:

– Звичайно, втішно приймати в себе короля, одначе я вважаю, сер Вілфреде, що його дорогоцінний час більше потрібен Англії. Надто за теперішніх обставин.

– Я згоден із тобою, сер Робіне, – так само тихо відповів лицар. – І хочу нагадати, що жартувати з королями небезпечно, навіть якщо вони тягнуться до вас із повним кубком…

– Цього я і побоююся, – пробурмотів стрілець. – Мої хлопці – народ суворий та грубий, етикету не навчений, а наш король, хоч і приязний, але вкрай запальний. Не дай Боже мої хлопці чимось йому не сподобаються й викликають королівський гнів. Треба зупинити цей розгул…

– Так придумай щось, адже мої слова викликають у короля лише вперте бажання продовжити гамірливу трапезу.

Робін Гуд покликав до себе одного з розбійників, щось прошепотів йому на вухо, і той беззвучно зник у найближчих кущах.

– Я звелів йому за моїм знаком просурмити норманський сигнал, – схилився стрілець до Айвенго. – Це мені може дорого коштувати, але іншого виходу немає. Сподіваюся, сер лицарю, ти захистиш мене від гніву Ричарда, якщо обман відкриється.

Не минуло й хвилини, як бенкет було перервано звуками рога.

– Це сигнал барона Мальвуазена, я впізнаю його! – закричав Мірошник, схоплюючись на рівні та хапаючи лук.

Відлюдник відставив пляшку з вином та озброївся гострим посохом. Вамба завмер, захлинувшись незакінченим жартом, і кинувся шукати свого ножа. Решта також уже були готові кинутися в битву.

Ричард одразу ж наказав принести свої обладунки та шолом, і поки Гурт допомагав королю вбратися в них, той намагався переконати Айвенго не брати участі в сутичці та триматись осторонь.

Тим часом від бенкетного столу не залишилося й сліду, галявина збезлюдніла, а розбійники миттю розбіглися й засіли в заростях, чекаючи на ворога. Але тут до озброєного з голови до ніг та спраглого бою короля підійшов Робін Гуд і, опустившись на коліно, знову перепросив його.

– У чому справа, стрільцю? – нетерпляче, роздратовано промовив Ричард. – Сьогодні я вже один раз простив тебе… Невже для тебе моє слово – як пташине перо, яке вітер носить курником?