Вальтер Скотт - Айвенго

– Дуже доречно ти надумав муштруватися з рогом, – схвально мовив король. – Цього я тобі не забуду.

– Сповідуюся… Тьху ти… Винен, ваша величносте! – долинув із-за спини Ричарда зажурений голос. – Уся латина вилетіла з грішної голови… Каюсь у злочинах і благаю пробачити мені, перше ніж я вирушу на страту…

Повернувшись, король побачив свого нічного товариша по чарці – ченця. Стоячи на колінах, той незграбними пальцями перебирав потерті намистини чоток, а поруч на траві лежала його дубина, що добре попрацювала під час сутички. Щокасте багрове обличчя виказувало глибоку покору й каяття, таке ж удаване, як і його промова. Він звів очі до неба, склав на грудях величезні руки та скривив скорботний вираз.

– Що це ти зажурився, друже? – Ричард, не втримавшись, розсміявся і штовхнув у бік удавальника. – Боїшся, що твій єпископ дізнається, як ти старанно молишся матері Божій? Не бійся, причетнику, король нікому не розкриє тих таємниць, що дізнався від тебе за чашею вина.

– Не в тому справа, ваша величносте. – Чернець скосив очі на Ричарда, а потім знову звів їх до неба. – Я боюся не посоха, а скіпетра! Злочинна моя рука ледве не виштовхала з келії помазаника Божого! А мої грішні вуста…

– А, ось ти про що! – перервав причетника король. – Тепер зрозуміло, звідки вітер віє! Та я вже все забув… а якщо вважаєш, що я тобі заборгував, – готовий зараз же розплатитися.

– Ні в якому разі! – поквапом скричав чернець. – Або не бути мені ченцем на ймення брат Тук!

– Чи не краще тобі, брате Тук, послужити на благо англійської корони, а не чернецького ордену? – Ричард зробив крок до причетника й підняв його з колін. – Я добуду для тебе дозвіл скласти духовний сан і візьму такого чудового ратника і стрільця у свою гвардію. Хочеш у мою охорону? Зізнайся, адже і для тебе, і для церкви це буде істинним благом!

– Ваша величносте! – відповів чернець. – Якщо ви бажаєте виявити до мене, жебрака-служителя святого Дунстана у Компенгерсті, якусь благість, то будь-який дар я прийму з надзвичайним щастям. – Брат Тук удавано зітхнув. – Але сумирно прошу вас про милостиве прощення – якби ви тільки знали, якою мірою гріх лінощів спокушає мене! Святий Дунстан терплячий, хоча іноді я й забуваю помолитися йому, ганяючись за прудконогим оленем. Часом проводиш ніч поза келією, твориш Бог знає які безчинства, а мій небесний покровитель ніколи не скаржиться… Бути при особі мого короля, звичайно, велика честь, одначе якщо я відійду, припустімо… втішити нещасну вдову або постріляти дичини в ліску, – одразу ж підуть чутки. «Де ж цей чернець-розстрига?» – спитає один. «Хто бачив цього неробу Тука?» – закричить інший. А лісові вартові так і взагалі побіжать до вас зі скаргами-наклепами… Дякую, але маю відмовитися, ваша королівська величносте…

– Як хочеш, – сказав Ричард. – Тоді дарую тобі, благочестивому служителю церкви, право полювання в моїх Ворнкліффських лісах. Але дивись – я дозволяю тобі, брате Тук, убивати не більше трьох дорослих оленів кожної пори року, хоча й здогадуюсь, що дотриматися цієї умови не вдасться…

– Аякже, ваша величносте, – хихикнув Вамба.

– …А оскільки навіть найкраща їжа шкідлива всухом’ятку, – вів далі король, – нашому економу буде наказано доставляти у твою келію щороку бочку іспанського вина, барильце мальвазії та три бочки еля найкращого сорту. Якщо ж ти і цим не погасиш своєї жаги, відлюднику з Компенгерста, приходь до двору і познайомся з моїм ключником.

– А що ж одержить святий Дунстан? – опустив очі чернець.

– Підкапок, стихар і покрову для вівтаря. – Ричард перехрестився. – Одначе не перетворюватимемо на жарт те, що робиться в ім’я Господа.

Фізіономія брата Тука розплилася в посмішці, але він одразу ж зігнав її з обличчя, опустився на коліно та поцілував простягнену руку короля зі словами:

– Дай Боже вашій величності сплачувати всі свої борги так само акуратно!

– Якби можна було відбутися такими дрібницями, – зітхнув король, – кредитори не спустошували б мою казну. Встань, мій нічний друже, попрощаємось…

Чернець підвівся, ще раз із глибокою пошаною вклонився Ричардові та зник у чагарнику.

Тієї ж хвилини тишу порушив тупіт кінських копит.

На стежці з’явилися Вілфред Айвенго на коні абата, і Гурт, який супроводжував його на бойовому коні лицаря, – монастирський коваль устиг-таки впоратися з підковами до їхнього від’їзду.

Айвенго безмежно здивувався, коли серед хащів перед ним раптом постав лицар у чорних обладунках, забризканих кров’ю, – він миттєво впізнав у ньому свого короля. Навколо валялися мертві тіла й трупи коней – сліди недавнього жорстокого бою.