Вальтер Скотт - Айвенго

Блазень, пристрибуючи, помчав до придавленого конем ватажка, вигукуючи:

– Послужу тобі, сміливцю, зброєносцем, як уже послужив стайничим; я зсадив тебе з коня, а тепер звільню твою голову від залізної…

Із цими словами Вамба стягнув шолом із голови лицаря і кинув його вбік, немов діряве відро. Відкрилися сиві лахматі кучері та обличчя, побачивши яке Чорний Лицар на якийсь час онімів.

– Вальдемар Фіц-Урс! – нарешті вкрай здивовано вимовив він. – Що ж могло змусити порядну людину, близьку до королівського двору й уславлену замолоду ратними подвигами, взятися до такої брудної справи?

– Ричарде! Ти сліпий! І нічого не тямиш у людях… Серед тих, хто тебе оточував і оточує, завжди було чимало таких, якими рухають честолюбство й жага помсти… – почулася похмура відповідь.

– Але я ніколи не ображав тебе, чому ж ти говориш про помсту?

– Невже для високородного нормана не образа, коли король не приймає його дочку? – Вальдемар Фіц-Урс відвів очі.

– Твоя дочка? Ось так привід для кривавої розправи!.. Залиште нас! – повернувся Чорний Лицар до стрільців. – Мені треба побесідувати з цим дворянином віч-на-віч… Скажи мені правду, Вальдемаре, що тут відбувається? Хто штовхнув тебе на низьку зраду?

– Твій брат… Ти отримав корону, але пішов проти волі свого батька й вирушив шукати лицарської слави… Він вважає, що ти виявився непокірним сином, і вирішив покарати тебе, – втомлено мовив Фіц-Урс.

Ричард спалахнув від обурення, проте стримався й уважно подивився на вельможу. Горді риси обличчя Фіц-Урса спотворив сором.

– Ти навіть не просиш про помилування, Вальдемаре? – спитав король.

– Хто потрапив у пазури лева, – відповів Фіц-Урс, – той знає, що просити про помилування марно.

– Бери ж його та ні про що не проси, – посміхнувся Ричард. – Лев не їсть падло. Збережи своє мізерне життя, але за однієї умови. За три дні ти маєш залишити Англію. Сховай своє безчестя в нормандському замку. Якщо ж тебе побачать на англійській землі по призначеному мною терміні, тебе буде страчено. Якщо ж ти промовиш хоча б слово, що ображає честь королівського дому, – присягаюся святим Георгієм, тобі не знайти сховища навіть у храмі! Я повішу тебе на вежі твого власного замку, як останнє падло на здобич воронам… Сер Локслі, – крикнув Чорний Лицар, – я бачу, твої хлопці вже встигли зібрати коней, які розбіглися?! Дай одного коня погірше цьому дворянинові, та нехай він повертається туди, звідки прийшов…

– Якби я не знав, – сказав стрілець, наближаючись і роблячи знак ченцеві, щоб той допоміг Фіц-Урсові підвестися з землі, – що чую голос того, кому належить безумовно підкорятися, присягаюсь, я випустив би в мерзенного злодія добру стрілу, щоб звільнити його від труднощів подальшого шляху.

– У тебе душа істинного англійця, Локслі, – промовив лицар. – І око в тебе точне. – Він розстебнув ремені, зняв свій шолом і, не дивлячись, передав занімілому від подиву Вамбі. – Перед тобою король Ричард Англійський!

Почувши ці слова, вимовлені просто, але з належною величчю, стрільці та йомени, як один, стали навколішки й одразу ж, присягнувши на вірність, почали просити в короля прощення за колишні гріхи та образи.

– Устаньте, друзі мої! – вигукнув Ричард. До нього вже повернувся звичайний добрий та рівний настрій, а сліди недавньої жорстокої сутички зтерлися з його пам’яті. – За все погане, що ви здійснили в лісах, полях, містах і селищах, сплачено раз і назавжди вашою хоробрістю під стінами замку Торкілстон. Ви звільнили моїх підданих, а сьогодні врятували життя своєму королю. Будьте віднині чесними людьми і надалі вірно служіть батьківщині. А ти, безстрашний Локслі…

– Не звіть більше мене цим прізвиськом, ваша величносте! Моє справжнє ім’я – Робін Гуд із Шервудського лісу, – з гідністю мовив стрілець.

– Хто ж не знає короля вільних розбійників і ватажка лісових братів? Чутки про нього дійшли навіть до далекої Палестини! – посміхнувся Ричард. – Які часи, такі й дії. А часи тут, поки мене не було, настали смутні, і частина провини за це на мені.

– Кішка з двору – мишам свято, – вставив Вамба, який уже встиг отямитися.

– Ти досі тут, виявляється? – розсміявся Ричард. – А я вирішив, що мого провідника давно тут немає!

– Жартуєте, ваша величносте! Де ж це бачили, щоб глупота добровільно розлучилася зі звитягою? Он він лежить – пречудовий сірий мерин, що випадково натрапив на мій ніж. Я б, звичайно, віддав перевагу тому, щоб кінь стояв у стайні, а на його місці лежав його колишній господар… Ні, маю зізнатися, що спочатку я трохи схибив, але ж визнайте, ваша величносте, – сурмач із мене прегарний…