Вальтер Скотт - Айвенго

Абат, поміркувавши, погодився з юнаком.

– Я дам вам Малкіна, це мій власний кінь. Він слухняний, як циркова кобила, що танцює серед яєць, розкладених на арені. – Старий чернець посміхнувся. – Мені навіть траплялося складати проповіді, не покидаючи сідла.

– Прошу вас, святий отче, негайно накажіть осідлати вашого коня, – зрадів лицар. – І пошліть Гурта за моєю зброєю та обладунками!

– Сер Айвенго, я маю вас попередити, що Малкін так само не звик до лицарського вбрання, як і його господар. Не знаю, як він поводитиметься, відчувши на собі важкі сталеві обладунки…

Тим часом до покоїв увалив Гурт і, не звертаючи уваги на абата, взявся прикріплювати позолочені остроги до чобіт Вілфреда. Помітивши це, старий настоятель стривожився:

– Мій Малкін не терпить острогів! Може, вам, сер лицарю, краще дочекатися, поки перекують вашого бойового коня? Я зараз же відправлю отця економа до коваля…

– Дякую, святий отче, часу обмаль, а коваль щось забарився, – нетерпляче промовив Айвенго. – Тим більше, що ваш кінь уже біля брами. Прощавайте ж і прийміть мою глибоку подяку!

Юнак поспіхом кинувся до сходів, проминув монастирське подвір’я і скочив на коня так, немов хотів швидше позбавитися надокучливого настоятеля, який невідступно дріботів за ним, незважаючи на похилий вік і велику вагу. Навздогін юнакові неслися жалісні мольби поберегти улюбленого коня абата, але Вілфред їх уже не чув. Звелівши своєму зброєносцеві – а Гурт уже дістав це почесне звання – триматися поруч, він пришпорив Малкіна й кинувся вслід за Чорним Лицарем…

Настоятель розгублено постояв коло розчахнутої брами обителі, але незабаром зовсім заспокоївся.

– Пресвята Діво! – бурмотів він, поспішаючи до трапезної, де, нетерпляче поглядаючи на в’ялену тріску й пиво, чекали ченці. – Яка гаряча молодість! Нехай же і мій Малкін послужить справедливій справі…

Віддихуючись, він усівся за стіл і з поважним виглядом прочитав молитву перед трапезою. Потім, захопившись, настоятель почав був туманно міркувати про те, що тепер для монастиря настають інші часи та він має право очікувати на багаті дари, але тріска була сухою й солоною, а пиво досить міцним, і незабаром ченці вже не слухали слова свого настоятеля.

Тим часом Чорний Лицар та його провідник продиралися вузькими лісовими стежками. Лицар був у прекрасному гуморі – він то починав співати напівголосно любовні пісеньки трубадурів, то жартував зі своїм безжурним і дотепним супутником.

Лицар звично і вміло керував конем. Його посадка в сідлі була спритною та стрункою, незважаючи на міцний торс і могутні плечі. Забрало на шоломі лицаря зараз було підняте, щоб легше дихалося, – і під ним відніли засмаглі вилиці та блискучі блакитні очі, сповнені безтурботної веселості й водночас нашорошені, як у людини, завжди готової до несподіванок.

Вамба трусив поруч на конячці, у своєму звичайному строкатому вбранні, і тільки події останніх днів змусили його змінити блазенський дерев’яний меч на гострий мисливський ніж і невеликий довгастий щит, який зараз був приторочений до його сідла. Під час штурму замку барона де Бефа з’ясувалося, що Вамба чудово володіє будь-якою зброєю – від сокири до лицарського меча. Щоправда, його звичне заняття – потішати господаря – відбилося на манері блазня битися. У бою він був дратівливим, нетерплячим, а головне – неймовірно крикливим. Ось і тепер, сидячи в сідлі, блазень безперервно вовтузився, щохвилини змінював положення свого худого, немовби поламаного тіла, то звішуючи обидві ноги на один бік, то влаштовуючись обличчям до хвоста. Незабаром це так набридло його конячці, що вона збрикнула, і Вамба на весь зріст розтягнувся на траві, що чимало розважило лицаря. Блазень якийсь час удавано стогнав, але швидко забув про подію та заспівав бравої саксонської пісні.

– Хотів би я, щоб Локслі теж послухав твою пісеньку, – зауважив Чорний Лицар, коли Вамба замовк.

– А я б не проти познайомитися з тим інструментом, що теліпається у вас на перев’язі, сер. – Блазень кивнув на мисливський ріг.

– Це лише знак дружньої приязні, – посміхнувся лицар. – Сподіваюся, він не знадобиться нам у дорозі. Локслі запевнив мене, що досить тільки просурмити умовний сигнал – і відразу ж на допомогу нам поспішать його лісові стрільці.