Вальтер Скотт - Айвенго

Залишивши позаду дуб і стоянку розбійників, Чорний Лицар попрямував лісом до бідного монастиря, що знаходився поблизу. Це було маленьке абатство, яке мало ім’я святого Ботольфа. Саме туди під наглядом Гурта і безжурного блазня з палаючого замку барона де Бефа перенесли пораненого Вілфреда Айвенго.

Після тривалої бесіди між гостем і настоятелем у різні кінці Англії з абатства помчали гінці, а наступного ранку Чорний Лицар уже готувався рушити далі. За проводиря він вирішив узяти Вамбу.

– Ми з тобою незабаром побачимось у Конінгсбурзі, – сказав він, увіходячи до кімнати Айвенго в супроводі блазня, – у замку, де твій батько Седрик буде присутній на похороні благородного Ательстана. Туди з’явиться вся ваша саксонська рідня, сер Вілфреде, і я познайомлюсь із нею ближче. Я зобов’язую тебе з’явитися туди, оскільки маю намір помирити з батьком назавжди…

Айвенго зголосився був супроводжувати лицаря, однак дістав категоричну відмову.

– Залишайся поки що у монастирі та збирайся на силі. У мене чудовий супутник. Вамба, залежно від обставин, може не тільки розважити мене, а й сповідати. Адже він у нас водночас і блазень, і чернець, – посміхнувся Чорний Лицар.

– І вельми охоче вирушаю з вами, пане, – одразу ж обізвався Вамба. – Під час поминок завжди весело, і на одного п’яницю менше, ніж зазвичай. Я маю на увазі покійника…

– Щось зарано ти почав веселитися, – зупинив блазня лицар. – Мабуть, я поверну тебе панові.

– Ні в якому разі, сер! Вашій хоробрості бракуватиме моєї дотепності, а моїй глупоті – вашої сили та мужності.

– Ну ж бо, розтлумач нам, розумнику, цю загадку!

– Благородні лицарі, – хитро примружився Вамба, – іноді жарт кращий за будь-яку зброю. Спостережливий та спритний шахрай одразу помічає, яким оком його сусід гірше бачить. І завжди знає, якого боку триматися, коли завирують пристрасті. А хоробрість – дужий хлопець, який веслує до берега в бурхливому морі, рятуючи себе і свого супутника. Тому, коли ясна погода, я з радістю йду за своїм добрим господарем Седриком; під час негоди ж сподіваюся, що ви, звитяжний сер лицарю, сховаєте мене за своїм щитом.

– Боюся, що провідник ваш, сер, надто вже балакучий, – промовив Айвенго. – Але він знає кожну стежку та просіку в цих лісах так само добре, як досвідчений мисливець, а в його вірності я впевнений.

– Нехай веселиться, – сказав Чорний Лицар. – У мене немає причин на нього скаржитися… А тепер прощавай, Вілфреде, і ще раз прошу тебе не вирушати в путь раніше, ніж завтра.

Чорний Лицар попрощався з настоятелем, сів на коня та залишив монастир у супроводі Вамби. Айвенго, стоячи біля вікна, замислено дивився їм услід, поки вершники не сховалися в хащах…

Невдовзі після ранньої меси Вілфред нетерпляче попросив одного з послушників покликати до себе настоятеля. Старий абат, злякавшись, одразу ж поспішив до юнака, побоюючись, що пораненому лицареві недобре.

– Мені набагато краще, – мовив Айвенго, – мої рани загоюються швидше, ніж я очікував, і, мабуть, час мені вбратися в обладунки… Отче, я не можу більше бути бездіяльним!

– Утримай вас Господь від такого кроку! – вигукнув абат. – Я ніколи не пробачу собі, якщо син Седрика Сакса залишить мою обитель, поки не зцілиться!

– Дякую, святий отче, за гостинність, одначе я майже видужав, – мовив Айвенго, – до того ж я відчуваю, що маю залишити обитель.

– Чим же викликаний такий несподіваний від’їзд?

– Чи відчували ви колись, – запитав лицар, – непоясненну тривогу – таку, що просто не знаходиш собі місця через передчуття лиха? – Айвенго запитально поглянув на старого абата. – Може, це янголи– охоронці посилають нам знак, попереджаючи про небезпеку?

– Не заперечуватиму, – настоятель перехрестився, – що подібне трапляється, але здається мені, що навіть коли ви, сер Вілфреде, і маєте рацію, ви настільки ще слабкі, що не зможете запобігти лихові.

– Помиляєтеся, святий отче, – відповів Айвенго, – для битви сил мені вистачить… Але навіть якщо й не доведеться оголити меча, чи я ж не зможу бути корисним в іншому? Я маю квапитися до батька. Сакси не люблять норманів; вони засмучені через загибель Ательстана, а голови, затьмарені вином, штовхають на нерозважливі вчинки. Якщо на похороні Ательстана з’явиться хтось із їхніх заклятих ворогів – сутички не уникнути. У Седрику я впевнений, батько має володіти собою, чого не скажеш про інших наших родичів… Усе, чого я потребую, – слухняний кінь, у якого крок був би рівнішим, ніж у мого бойового коня.