Вальтер Скотт - Айвенго

– Я б сказав: не доведи Господь у нього сурмити, якби не знав, що завдяки цьому подарунку нам із вами всюди шлях відкритий. – Вамба скоса поглянув на свого супутника.

– Про що ти говориш? Гадаєш, якби при нас не було дарунка Локслі, на нас напали б?

– Сер, помовчімо про це. – Вамба оглянувся, а потім, лукаво посміхаючись, примружився. – У дерев тут теж є вуха – не тільки у стін… А ось чи можеш ти пояснити мені, благородний лицарю: коли краще мати порожню кружку, ніж повну, а гаманець худим, а не туго набитим?

– Та ніколи, я вважаю, – посміхнувся лицар.

– Е, сер, так собі відповідь! Тоді я скажу: краще спустошити кружку перед тим, як по колу передати її саксові, і краще залишити гроші вдома, коли вирушаєш до лісу.

– Так ти вважаєш наших лісових приятелів звичайними грабіжниками? – спитав лицар.

– Ви не зрозуміли мене, добрий пане, – поважно відповів Вамба. – Може, відбираючи гаманець, вони звільняють мандрівника від того, що є причиною всіх лих, тому я й не називатиму лайливим словом тих, хто надає подібні послуги. І все ж таки було б краще, якби моя торба й гаманець лежали десь під замкóм, адже я б позбавив добрих людей зайвих турбот…

– Що не кажи, Вамбо, – зауважив лицар, – а лісові стрільці у Торкілстоні добре прислужилися Седрикові Саксу.

– Було таке, – кивнув блазень. – Проте такі умови їхньої угоди з Господом.

– Нумо, розтлумач мені, шахраю: що це означає?

– Це надзвичайно просто! – Вамба знову оглянувся та понизив голос. – Подвійний рахунок!

– Що ти маєш на увазі, розумнику? – Вершник у чорних обладунках притримав коня і зрівнявся з Вамбою.

– Який ви, справді, нездогадливий, сер лицарю! Можете тільки мечем махати, – з досадою махнув рукою блазень. – Ці лісові хлопці, щоб потішити того, хто сидить там, нагорі, на кожну несхвальну справу роблять одну добру. Ось і виходить подвійний рахунок.

– А до чого тут, – здивувався лицар, – угода з Господом?

– Подадуть розбійники, наприклад, жебраку-ченцеві срібну монету, а в жирного абата віднімуть сотню золотих. Допоможуть бідній удові, а там, може, у лісі приголублять привабливу дівчину…

– А як розрізнити, де добро, а де зло?

– Ось ви й порозумнішали, ваша хоробросте! Славний жарт вигадали! – вигукнув Вамба. – Наші лісові приятелі іноді йоменові дім збудують, а сусідський спалять, порятують крадія з тюрми, а чесного суддю на дубі повісять… На одного живого сакса припадає один зарізаний норман. Ось вам і весь рахунок… Що вже тут розмовляти, розбійники – добрі люди, але краще з ними зустрічатися, коли на душі в них піднакопичилося гріхів!

– Це ще чому?

– Та тому, що в такий час у них совість прокидається. А ось коли лісова братія з Небесами в мирі – тримайся від них подалі. Після Торкілстона несолодко буде тому мандрівникові, що потрапить до них. – Блазень несподівано нахилився до лицаря і напівголосно промовив: – А все-таки є тут і звірі, набагато небезпечніші за наших розбійників.

– Щось я в тутешніх лісах ані вепрів, ані ведмедів не зустрічав…

– Зате тут вештається ціла зграя озброєних поплічників принца Джона, – гмикнув Вамба. – У такий час, як наш, півдюжини таких хлопців варті цілої зграї лютих вовків. Їм, мабуть, кортить поквитатися за барона де Бефа, ось вони й нишпорять лісами… А що б ви зробили, сер лицарю, якщо б трапилися вам на дорозі двійко-трійко таких красенів?

– Причепив би списом до ясена!

– Ну, а четверо?

– І чотирьох пригостив би так само, – посміхнувся лицар.

– А шестеро? Невже у вас і думки немає про мисливський ріг?

– Вамбо! Честь лицаря не дозволяє кликати на допомогу, коли бачиш навіть дванадцять ворогів… Адже всю цю наволоч можна розігнати, як осінній вітер жене сухе листя!

– Отакої, пане лицарю… – пробурмотів блазень. – А чи не дасте ви мені поглянути ближче на ваш чарівний ріжок?

– Бери, – знизав плечима лицар, передаючи Вамбі ріг. – Потішся, коли занудився…

Блазень одразу ж начепив на шию дарунок Локслі.

– Ах ти шахрай. – Лицар простяг був руку, але Вамба тієї ж миті схопив повіддя й повернув коня вбік. – Ану віддай мені ріг!

– Сер! У мене він буде цілішим. Кажу ж: коли хоробрість вибирає собі в супутники глупоту, та через уроджене боягузтво голосніше сурмить…

– Багато ж ти собі дозволяєш, Вамбо! Стережися, шахраю, щоб тобі не спробувати моєї залізної рукавиці!

– А, так ви мені погрожуєте? – Блазень знову неспокійно закрутився в сідлі, роззираючись навсібіч. – Ну, тоді вашій звитяжності доведеться самій шукати собі шлях у лісі.