Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

Трохи призвичаївшись до власного будинку, я найперше купив двох прекрасних лошачків. Я утримую їх у чудовій стайні, і після коней моїм найближчим другом став конюх. Я дуже люблю запах, який він приносить із собою зі стійла. Мої гуїгнгнми прекрасно мене розуміють, я бесідую з ними по кілька годин на день; вони не знають ані вуздечки, ані сідла й міцно прив’язалися до мене та одне до одного.

Отже, милий читачу, я розповів тобі правдиву історію моїх мандрів, які тривали шістнадцять років і сім місяців. При цьому я понад усе дбав про те, щоб зберегти істину, а не прикрасити її. Звісно, подібно до інших мандрівників, я міг би здивувати тебе неймовірними байками, та я віддав перевагу тому, щоб викласти все напряму, простою мовою, дотримуючись тільки фактів.

Я б усім серцем волів, аби був ухвалений закон, який зобов’язав би кожного мандрівника, перш аніж він дістане дозвіл на друкування своїх нотаток, присягатися перед державним чиновником у тому, що все, про що він пише, є безумовно правдивим. Тоді деяким письменникам, котрі прагнуть швидкого поширення їхніх творів, довелося б замислитись.

В юності я залюбки читав різні книжки про подорожі, але після того, як мені довелося відвідати більшу частину земної кулі й на власні очі побачити те, про що написано в книжках, я відчуваю огиду до творів, які безсоромно зловживають людською довірливістю. Тому я взяв за правило, і від нього ніколи не ухилявся – суворо дотримуватись істини. У цьому допомагає приклад гуїгнгнмів, серед яких мені довелося прожити тривалий час.

Не виключаю, що мандрівники, які колись відвідають країни, описані мною, знайдуть у моїй книжці дрібні помилки й неточності, але це мене не засмутить, оскільки я писав не для слави і грошей, а зовсім з іншою метою – заради виправлення людей. Хто, дізнавшись про доброчесне й осмислене життя гуїгнгнмів, не застидається власних пороків? І невже мудрі принципи управління державою, втілені в Бробдингнегу, не гідні наслідування? А хіба немає в Європі держав, де повновладно хазяйнують єху, причому найгірші з цих створінь? Тому я й надаю розсудливому читачеві змогу самостійно доходити висновків.

Дехто дорікав авторові – мовляв, обов’язок англійського підданого змушує його не публікувати книжку, а відразу ж по поверненні на батьківщину подати вичерпний звіт про свої подорожі державному секретареві – адже всі землі, відкриті англійцем, згідно з законом належать британській короні. Однак я дуже сумніваюся в тому, що нам удалося б так само легко заволодіти цими землями, як Ернан Кортес [10] Кортес Ернан (1485–1547) – іспанський конкістадор, який завоював Мексику за два з половиною роки. заволодів Мексикою. Підкорення Ліліпутії навряд чи зможе окупити кошти, витрачені на спорядження війська та флоту, а щодо Бробдингнегу, то я бачив армію велетнів і зовсім не впевнений у тому, що нам слід нападати на них першими. Також я не знаю, наскільки добре почуватимуться британські вояки, маючи над головами летючий острів Лапуту. Мабуть, тільки гуїгнгнми не так добре підготовані до війни. Утім, якби я був державним міністром, то ніколи б не віддав свій голос за військову експедицію до цієї країни. Розважливість, одностайність, хоробрість, любов до батьківщини цілком здатні замінити брак військового мистецтва. Навпаки – я б волів, щоб гуїгнгнми прислали кількох своїх представників до Європи, які навчили б нас честі, справедливості, любові до істини, поблажливості, патріотизму, величі духу, скромності, вірної дружби та любові до ближніх.

Словом, якщо вже описані мною країни не мають ані найменшого бажання бути підкореними й розграбованими, а до того ж не рясніють ані золотом, ані сріблом, ані цукром, ані тютюном, ані прянощами, смію сподіватися, що вони не стануть предметом наших колонізаторських прагнень.

На цьому, заздалегідь відповівши на єдиний докір, який мені можна закинути, я остаточно прощаюся з моїми милими читачами та йду до свого саду в Редрифі. Там я зможу спокійно міркувати й застосовувати в повсякденному житті прекрасні уроки, отримані від гуїгнгнмів. За їхньою допомогою я сподіваюся колись виховати всіх єху моєї власної родини так, щоб кожен міг без вагань назвати їх розумними створіннями. Мине ще певний час, і я нарешті зможу, не здригаючись, побачити власне віддзеркалення – адже щоразу, коли дивлюсь у люстро, мені доводиться визнавати, що і я належу до жахливого племені єху.