П’ятнадцятого лютого 1714 року, рівно о дев’ятій годині ранку, я вирушив у цю відчайдушну подорож. За попутного вітру я спочатку йшов на веслах, а потім, побоюючись, що швидко втомлюся, вирішив підняти своє маленьке вітрило. Гуїгнгнми стояли на березі доти, доки пірога не зникла вдалині.
Моєю метою було досягти якої-небудь землі, тож я спрямував своє суденце туди, де колись помітив на небокраї острів. Я хотів оселитися там, збудувати хатину і спробувати вижити самому – мені страшно було думати про те, щоб повернутися в цивілізований світ, у суспільство жалюгідних єху.
Я не забув, що три роки тому, перед тим як команда покинула мене у відкритому морі, наше судно курсувало приблизно на десять градусів південніше від мису Доброї Надії. Тому я вирішив іти на схід – назустріч ранковому сонцю, сподіваючись рано чи пізно дістатися південно-західних берегів Австралії. Там напевне знайдеться годящий для мене острівець. Вітер, не вщухаючи, дув із заходу, і близько шостої вечора я помітив удалині щось схоже на суходіл.
Це був голий стрімчак із невеликою бухтою, що утворилася внаслідок ударів хвиль. Я загнав туди своє суденце, заліз на стрімчак і чітко розрізнив на сході смужку суходолу. Переночував я у пірозі, а рано-вранці ступив на незнайомий берег.
Узбережжя здалося мені зовсім незаселеним і відлюдним, однак я не наважився віддалитися від берега, тому що не мав зброї. Боячись запалювати вогнище, я поснідав молюсками, яких зібрав біля прибережних скель. Упродовж трьох днів я харчувався молюсками та ловив рибу, яку з’їдав сирою, намагаючись зберегти свій запас провізії. На щастя, неподалік був прісний струмок.
На четвертий день я все ж таки ризикнув вирушити на розвідку. Одначе, пройшовши менше ніж милю, на одному з пагорбів я раптом помітив тубільців, які сиділи біля вогнища. Вони були зовсім голі та, коли помітили мене, залементували. П’ятеро з них кинулися в мій бік – і мені не спало на думку нічого кращого, як щодуху помчати назад до піроги. Уже на березі мене наздогнала стріла тубільця, що вп’ялася в ногу. Кульгаючи, я заліз у човен і відплив так хутко, як тільки зміг. Відпливши на кабельтов, я вирвав наконечник стріли, вичавив кров і промив рану солоною водою – стріла могла виявитися отруєною.
Я не знав, що робити далі, – повернутися на берег я вже не міг. На жаль, вітер змінився і не давав мені змоги вийти у відкрите море. На мить мені здалося, що на північному сході майнуло вітрило, але я таки повернув пірогу до берега, сподіваючись, що дикуни його вже залишили.
Невдовзі я відшукав бухту, де просто з-під скелі било джерело. Хитаючись від утоми, я витяг пірогу на пісок, вимив обличчя, напився води зі струмка та приліг за камінням поспати.
Розбудили мене віддалені голоси. Я визирнув зі свого сховища – до бухти входила шлюпка, а в півмилі від берега на легких брижах погойдувався великий корабель. Очевидно, його команда добре знала, де можна запастися прісною водою. Я знову сховався за камінням і почав спостерігати.
Матроси, які висадилися на берег, умить помітили мою пірогу та здогадалися, що її господар переховується десь неподалік. Наповнивши водою барильця, вони вирушили на пошуки, оглядаючи берег. Я не міг бігти і причаївся, гадаючи, навіщо я їм знадобився.
Знайшли мене дуже швидко. Здивовано оглянувши мою фігуру, дивне вбрання зі шкурок кроликів, саморобні черевики та хутряні панчохи, матроси дійшли висновку, що я хто завгодно, тільки не тубілець. Один із них португальською звелів мені вийти з-за каміння та спитав, хто я і як тут опинився. Я відповів тією самою мовою, що вони бачать перед собою нещасного єху, вигнаного з країни гуїгнгнмів. Тут уже було неважко здогадатися, що я європеєць, одначе відповідь моя здалася матросам цілковитою нісенітницею. До того ж мій дивний акцент, який нагадував кінське іржання, викликав у них нестримний сміх. Тремтячи зі страху та огиди, я попросив їх відпустити мене, але матроси оточили мене й почали допитуватися, звідки я родом. Я трохи заспокоївся і повідомив їм, що я англієць, який залишив батьківщину п’ять років тому, а насправді – нещасний єху, який шукає усамітнення.
Нестерпно було чути голоси цих матросів – ніби раптом заговорила корова чи собака, але при цьому ми чудово розуміли одне одного. Зрештою вони вирішили взяти мене з собою на корабель, оскільки тутешні дикуни-людожери є неймовірно кровожерливими. Капітан судна напевне не відмовиться доправити мене в Ліссабон, а вже звідти я легко зможу повернутися додому. Двоє матросів вирушили у шлюпці на корабель, щоб доповісти про мене капітанові, а решта лишились охороняти мене. Вони попросили розповісти історію моїх пригод, та щойно я заговорив про країну гуїгнгнмів, матроси втратили до розповіді цікавість, вирішивши, що злидні й лиха пошкодили мій розум.
Читать дальше