Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

«У цього єху, – вів далі мій хазяїн, – усе тіло вкрите захистом зі штучної тканини та шкури інших тварин, а власна шкіра біла, і на ній немає волосся. Він розумний, освічений та швидко засвоїв конячу мову. Він розповів мені, як опинився в нашій країні, та про свою батьківщину – країну за морями. Причому мій гість стверджує, що в тих краях саме єху панують над усіма тваринами, а гуїгнгнмів утримують у домашньому рабстві…»

«Це катастрофа», – майнуло в моїй голові. Якщо велика кількість коней, які мешкали в сусідніх будинках, раніше охоче бесідували зі мною та ставилися до мене по-дружньому, то тепер, після такої заяви сірого коня, жоден гуїгнгнм не вітатиметься зі мною. Надзвичайно засмучений, я непомітно залишив своє сховище та поплентався додому.

Мені вже доводилося казати, що в кінського народу відсутня писемність. Знання передаються від одного до іншого, а оскільки значні події в житті цього працелюбного й мирного народу вкрай рідкісні, то історії появи єху надавалося величезного значення.

Гуїгнгнми рахують місяці й роки за рухом Сонця й Місяця – це найвище досягнення їхньої астрономічної науки. Зате в поезії їм немає рівних. Найпоширеніша тема творів гуїгнгнмів – зображення великої дружби або уславляння переможців у змаганнях молоді. Арсенал порівнянь, метафор та епітетів конячої мови є вищим за всілякі похвали.

Будівлі гуїгнгнмів прості й зовні грубуваті, однак не позбавлені комфорту та прекрасно захищені від негоди. Гуїгнгнми не вміють обробляти метали, проте вельми мистецьки пораються з деревом; окрім того, у будівництві вони всюди використовують солому. Коні надзвичайно добре навчилися працювати передніми ногами, використовуючи й копита. Я сам спостерігав, як одна біла кобила запросто втягла тонку нитку в голку, яку я їй дав. Копитами й бабкою вони доять корів, жнуть овес і виконують решту роботи, достоту як ми – руками. Заточуючи тверді кремені, коні виготовляють знаряддя праці: сокири, молотки, ножі, а за допомогою цих знарядь обробляють дерево. Єху звозять снопи з полів у возах, а слуги молотять овес копитами в амбарах, де він потім і зберігається. Посуд тут ліплять із грубої глини та випалюють на сонці.

Життя коней триває понад сімдесят років. За кілька тижнів до смерті вони, відчуваючи знесилення, припиняють усяку діяльність і зачиняються у своєму будинку на самоті. Іноді старих відвідують друзі, але за тиждень до смерті гуїгнгнми самі роблять прощальні візити. Для цього їм подають зручний візок, а супроводжує їх хтось із близьких. Старий кінь ніколи не показує своєї туги, страждань або жалю через те, що залишає цей світ, і всі решта теж поводяться стримано і з гідністю, немов не відбувається нічого особливого. Мовою гуїгнгнмів смерть – лише повернення до початку, до лона їхньої праматері землі…

Я з великим задоволенням розповідав би про цих дивовижних істот, однак настав час перейти до опису подальших подій мого життя.

Увесь цей час я жив саме так, як мені хотілося.

У шести ярдах від хазяйського будинку для мене було збудоване невеличке помешкання – таке саме, як і в інших членів сім’ї. Стіни й підлогу кімнати, у якій мене поселили, я обмастив глиною та вкрив очеретяною циновкою, що сплів власноруч. Зі стебел дикої коноплі я виготовив щось на зразок пряжі, з якої зробив грубий чохол для матраца, набивши його пір’ям різних птахів. За допомогою гнідого лошака мені вдалося збити два цілком стерпні табурети. Цим мої подвиги не обмежилися – свій зношений одяг я замінив новим, пошитим із шкур кроликів. Із цього-таки матеріалу я зробив панчохи, а до черевиків прибив дерев’яну підошву. Коли ж і вони розвалилися, я змайстрував нові. Як кажуть, – нужда всього навчить.

У дуплах дерев я знаходив мед диких бджіл, розводив водою та запивав цим напоєм вівсяні коржі. Іноді я ласував зайчатиною й пернатою дичиною. Єху дали мені спокій та не звертали ані найменшої уваги на те, що я роблю.

Цивілізований світ у всіх своїх потворних проявах більше не порушував тиші мого маленького світу – я був здоровий та спокійний душею. Тут не було омани й насильства, невігласів лікарів, юристів і викажчиків. Я не стикався з крадіями, наклепниками, пліткарями й заздрісниками, забув про вбивства, про нашепти, плітки, зради й шахрайство. Не було чванства й порожнього гонору, політичних партій та газет, в’язниць, шибениць і ганебного стовпа. Я викинув із голови суддів, жадібних купців і нечистих на руку ремісників, жевжиків-дармограїв, учителів танців, вельмож, настирливих друзів, пияків і дурних обивателів. І більше не страждав, бачачи, як завдяки своїм порокам на вищі сходинки влади піднімаються з болота негідники та через них божеволіють порядні люди.