Джонатан Свифт - Мандри Ґуллівера

Столиця Ліліпутії на плані скидалася на правильний чотирикутник, кожна сторона якого дорівнює п’ятистам футам; дві головні вулиці завширшки п’ять футів кожна перетиналися під прямим кутом і розділяли місто на чотири частини. Невеликі бічні вулички та провулки, до яких я не міг пробратися, були завширшки від дванадцяти до вісімнадцяти дюймів. У місті могло проживати до п’ятисот тисяч людей; будинки переважно були три- та п’ятиповерхові, а крамниці й ринки повні найрізноманітніших товарів.

Королівський палац розташовувався в центрі столиці – на перехресті головних вулиць. Його оточувала стіна два фути заввишки, що стояла на відстані двадцять футів від тильної частини палацу та службових будівель і на відстані вісім футів – із боку майдану, куди виходив фасад. Я дістав дозвіл його величності переступити через стіну і завдяки вільному простору позаду будівель міг оглянути їх з усіх боків.

Королівські помешкання розміщувалися у глибині великого квадратного внутрішнього подвір’я, і, щоб потрапити туди, – а мені кортіло на них подивитися, – треба було пройти крізь головну браму заввишки лише вісімнадцять дюймів і сім дюймів завширшки. Я міг би через них переступити, але боявся зруйнувати кам’яниці, які хоча й були міцні, одначе стояли надто щільно. Король дуже хотів показати мені свій прекрасний палац, але тільки за три дні мені вдалося задовольнити його бажання.

У королівському заміському парку я зрізав ножем кілька найбільших дерев і змайстрував із них два табурети заввишки близько трьох футів, які могли б витримати мою вагу. Підійшовши до резиденції короля з боку майдану, я став на один табурет, підняв другий над дахами будівель і обережно поставив на вільне місце. Потім переступив через будівлі з одного табурета на другий. Тепер, присівши, я міг уважно розглянути внутрішнє вбрання палацу, а також усіх його мешканців.

Мені вдалося побачити всю королівську родину та навіть поцілувати ручку королеви, яку вона граційно й милостиво простягнула мені з вікна.

Помилувавшись красою палацу, я за допомогою тих самих табуретів щасливо вибрався на майдан та повернувся до себе.

Якось уранці, десь за два тижні після мого звільнення, до мене прийшов Рельдресель у супроводі слуги. Звелівши кучеру чекати, державний секретар попросив вислухати його і під час нашої розмови залишався на моїй долоні. Я охоче погодився з поваги до його особистих чеснот і на знак подяки за клопотання стосовно моєї долі перед королем. Мені було добре відомо, що жодна важлива справа в королівстві не відбувалася без його відома.

Насамперед Рельдресель привітав мене зі звільненням, додавши, що своєю свободою я зобов’язаний особливому збігу обставин у державних справах.

– Хоч би яким блискучим здавався іноземцеві наш стан, – вів далі мій гість, – ми потерпаємо від двох страшних лих: від внутрішнього розбрату і від загрози нападу підступного й сильного ворога. Перше пов’язано з тим, що близько сімдесяти місяців тому в королівстві виникли дві ворожі партії. Партія тремексенів об’єднала прихильників високих підборів, а слемексени оголосили себе прихильниками низьких. Можливо, ви, друже мій, помітили, – спитав державний секретар, злегка посміхаючись, – що піддані його величності взуті в черевики, підбори яких різної висоти?

Я кивнув.

– Тремексени стверджують, – вів далі він, – що обов’язкове носіння високих підборів було навіки закріплене нашою першою Конституцією. Однак наш король – прихильник низьких підборів, і він видав особливий наказ, щоб усі службовці урядових та придворних установ носили виключно низькі підбори. І це ви теж помітили, як і те, що у його величності підбори на черевиках на один дрерр, або чотирнадцяту частину дюйма, нижчі, ніж у придворних. Ворожнеча між обома партіями доходить до того, що члени однієї не можуть перебувати за спільним обіднім столом із членами другої. Тремексени численні, однак не мають влади. До того ж у нас з’явилася підозра, що спадкоємець симпатизує цій партії, – неважко помітити, що один його підбор вищий за другий, унаслідок чого його високість трохи кульгає… І ось на тлі цього внутрішнього розбрату наближається лихо ззовні – з боку сусіднього острова Блефуску…

Рельдресель зробив паузу й уважно подивився на мене.

– Ось ви стверджуєте, – зітхнув він, – що у світі існують інші королівства й держави, де живуть такі самі велетні, як ви. Проте наші вчені сумніваються в цьому та схиляються до гіпотези, що ви, мій шановний друже, швидше за все, впали з неба. Крім того, є літописи й історичні документи, у яких за період у шість тисяч місяців не згадується жодної держави, опріч великого королівства Ліліпутії та імперії Блефуску… Ми межуємо з цією острівною державою, однак упродовж уже тридцяти шести місяців нам доводиться вести з нею жорстоку війну. Приводом до неї стала така подія. Усім відомо, що від непам’ятних часів яйця, зварені некруто, треба розбивати з тупого краю. Сталося так, що дідусь його величності, коли ще був дитиною, снідаючи, порізався гострим осколком шкаралупи, розбивши яйце, котре йому подали. Його батько, прадід нашого короля, видав наказ усім ліліпутам розбивати яйця виключно з гострого краю… І що б ви думали? Цей наказ викликав таке обурення серед населення, що почався заколот, який переріс у справжню революцію. Літописи згадують про шість повстань, під час яких постраждали навіть королівські особи. Близько одинадцяти тисяч фанатиків були засуджені на смерть за відмову розбивати яйце з гострого краю.