Николай Хвылевой - Санаторійна зона

Анарх розплющив очі і подивився у вікно, що виходило в коридор: повз нього хтось пройшов, несучи в руках свічу. І тільки зараз анарх згадав про Хлоню.

Але не почув він ні жалості, ні болю, наче це було звичайне явище на санаторійній зоні, наче він давно вже вирішив, що інакше не могло бути. Однієї хвилини йому прийшла навіть мисль: «Чого це сестри так суєтились вчора? Невже вони надають так багато значення цій події?» Він гадає, що тут нічого особливого нема. Жив чоловік – і вмер. Можна пошкодувати тільки, що Хлоні, коли він топився, було холодно в воді.

І тут же анарх пригадав те місце, де загинув хлопчик, і він – пам’ятає – любив сидіти на цьому місці. Влітку відсіля маячили прекрасні далі. Він пам’ятає: збоку кручі ріс комиш, такий стрункий і суворий. І комиш якось надзвичайно сторожко мовчав, коли заходило сонце. Тут, біля кручі, завжди незносно пахло осокою.

Цікаво: анарх думав про себе так, ніби він уже не існує. Анарх брався за своє чоло, і йому було приємно почувати під рукою гаряче тіло: воно розганяло дрібний і в’їдливий дріж.

Анарх і не помітив, як наступив глибокий ранок.

Та й трудно було помітити: надворі також було сіро, така ж стояла півтемрява, як і тоді, коли тільки-но розвиднялось. Дощу не було. Над санаторійною зоною нависли темні масиви вод і нібито застигли. На далеких бойнях знову ревів віл, і рев був тягучий і тривожний.

– О-о-о-о! – крикнув раптом біля вікна санаторійний дурень, і все знову затихло.

І тоді ж почув анарх, що йому пече в горлі. Вів подивився на тумбочку: графина не було. Анарх підвівся і став на ноги. Коліна йому боліли, і все тіло було в такому стані, нібито його хтось недавно побив. В коридорі він зустрів двох сестер. Одна із них несла якесь шмаття, і воно било в очі своєю надзвичайною білизною.

– Де вода стоїть? – спитав анарх.

– Там! – махнула кудись рукою сестра і хутко зникла в палаті.

Анарх побрів на веранду, але води там не найшов. В їдальні він теж не бачив графина. «От ідіотський випадок!» – подумав він, бо згага вже почала тривожити його. Горло йому остаточно пересохло, і пекло тепер не тільки в нім, але й у грудях стояла неможлива спека. Йому здавалось, що він охоплений якоюсь незносною пожежею. Дрібний дріж теж не залишав його. Все анархове грандіозне тіло здригалося в надзвичайній зимниці.

Раптом на порозі показалася Майя.

– Я вимагаю, щоб ви мене виписали! – істерично кричала вона комусь. – В противнім разі я й без вас найду дорогу!

– А я цього не маю права зробити! – донісся знадвору суворий ординаторів голос.

– Тоді я сама піду!

– Ні, ви не підете, бо ви ще хворі! – знову вперто сказав ординатор.

Анарх зупинився: Майя стала на порозі і затулила собою вихідні двері.

– Це чорт знає що! – істерично закричала вона і повернулась до анарха.

На момент їхні очі зустрілись. І анарх побачив в Майїних зіницях стільки зневаги, що мимоволі опустив вії. Майя круто повернулась і дала йому дорогу.

Тоді анарх знову почув неможливу згагу, і він майже кинувся до сестри Катрі.

Але коли підбіг до її дверей, – їх було замкнуто. Біля ґанку стояла самотня підвода: вона, очевидно, мусила одвезти сестру Катрю на станцію. – Анарх подивився у вікно. В кімнаті був такий же розгардіяш, як і вчора. На корзині лежали розкидані книжки, а біля шафи – той же, підбитий хихлатим морошком, черевик. Сестра Катря з розпущеним волоссям сиділа на ліжкові, обхопивши руками голову. На неї, очевидно, сильно вплинула Хлонина смерть. Вона й досі не могла прийти в себе. І анарх не ризикнув потривожити її.

Але згага не давала анархові покою. Анарх відчув, що коли він скоро не найде хоч декілька крапель води, він може збожеволіти. І тоді він нестримно кинувся шукати графина. Але ніде його не находив. Навіть в кухні йому не повезло. Хоч над нею і стояв дим, – на дверях висів замок. Кухарка в цей час вийшла кудись. Анарх кидався з одного кінця в другий, підбігав до колодязя, заглядав туди, випивав його очима, але води ніде не було.

Навкруги було тихо. Надворі жодної людини, наче то вимерла вся санаторійна зона. На конторськім плацу і зараз вив лікарів сетер. Над городом стояв туман і важке мовчазне небо. Хмари зупинились і не рухались. Зрідка з високих тополь спадали краплі води і тривожно дзвеніли у ринвах.

Але дріж не зупинявся. Анархове тіло раз у раз підкидало. Голова йому горіла і ніби розколювалась на дві частини. Згага давила горло і спирала дихання. Тоді анархові прийшло в голову крикнути, покликати когось на підмогу. Але він почув, що язик йому не рухається, нібито його одняло. Він знову озирнувся, але й тепер навкруги було порожньо. Тільки самотня підвода стояла біля Катриного ґанку, і на ній не було візника.