Николай Хвылевой - Санаторійна зона

Майя зупинилась і положила свою долоню на чоло.

– Але не забувайте, – продовжувала вона. – За кілька років барикадних боїв я мала справу не з одним мужчиною, і не з десятьма, і, можливо, не з двадцятьма. Звичайно, перша гарячковість пройшла, але її місце запосіла звичка. Ви розумієте? Це вже не нетрі женської душі, а це нетрі взагалі. Я просто звикла висліджувати, доносити. І оскільки до інших справ була постійна індиферентність, і оскільки я завжди пам’ятала, що охранці я віддала все, що могла, я не тільки полюбила цю справу – я просто – сто чортів! – не можу без неї жити!

З дальніх перевалів донісся дзвін: очевидно, в городі бив годинник. Майя здригнула й зупинилась. Анарх застиг, як різьблення, і мовчав. З-за ріки знову насідав туман. Але небо було синє й спокійне.

– Да, сто чортів! – і Майя знову закинула голову і заплющила очі. – І от тепер, зустрівшись випадково з вами, я подумала: стій, чижик-пижик, я до тебе доберусь! Я стежила за кожним вашим кроком, і чого б ви од мене не вимагали – я все б зробила… Але – я помилилась… Нарешті я бачу, що ви є просто остання соломинка, за яку я схопилась і не вдержалась. І тепер ви розумієте мене?… Да?

– Да, – коротко кинув анарх.

Тоді Майя несподівано підійшла до нього і обхопила руками його шию.

– Чижик-пижик! – сказала вона, і в її голосі зазвучала інша інтонація: – Що ж тепер прикажете мені робити?

– Не знаю.

– І я не знаю, – і Майя ще щільніш притулилась до анарха.

З Гралтайських Меж прилетів сіверкий вітер. Туман зійшов на ріку і наближався до командної висоти.

– От що, – помовчавши, раптом сказав анарх. – Я найшов! – і якось хворобливо засміявся.

– Що ти найшов? – скинулась Майя.

Анарх положив свою руку на Майїну голову.

– Це, власне, паліатив, але це, можливо, на деякий час дасть тобі задоволення… Я от що надумав… Як ти гадаєш? Не було б краще тобі, коли б я… одійшов… в двадцять чотири години… ти знаєш куди…

Майя здригнула.

– У двадцять чотири години?

– Так… І це, власне, зовсім не буде офірою для тебе.

– А для чого ж це мені потрібно? – спокійно спитала Майя. Але в її голосі анарх почув і легкий дріж, і сховану радість.

– Як для чого? Ти підеш тоді в охранку і скажеш, що от, мовляв, була така-то людина і… Словом, ти щось там придумаєш. Ти можеш сказати, що мене перехитрила, розкрила мою фіктивну провокацію. І я мусив або утікати (а куди тепер утечеш?), або зробити те, що зробив. Можна навіть найти якісь фальшиві документи, якими ти й докажеш мою провину.

– Ти серйозно говориш? – перебила анарха Майя.

– Цілком серйозно.

– А в тебе револьвер єсть? – несподівано спитала вона і приставила свій погляд до анархових очей. І в її очах анарх побачив тваринну радість.

– Револьвера у мене нема, – сказав анарх.

– Так тоді, – і Майя фальшиво засміялась, – я тобі дам свій!

Але як вона не пильнувала невимушено кидатись фразами, – їй не вдавалось. Безперечно, це був не жарт: Майя тільки вдавала з себе жартівницю.

Раптом вона нахилила анархову голову до себе і кріпко її притиснула.

– Чижик-пижик! – знову фальшиво сміялась вона. – Ніколи я не дам тобі свого револьвера! Звичайно, я жартую!

Але анарх не вірив їй: вона саме тепер говорила нещиро.

З Гралтайських Меж ще прилетів сіверкий вітерець. Туман дійшов до командної висоти і збирався на неї. Далекі міські «люкси» підбило легкою димкою. Пахло вогкістю, і чути було в степу гудок потяга. – Але небо й зараз було синє й спокійне.

– Чижик-пижик! – говорила Майя, і голос їй задрижав. – Все це гарно, але ти мене – сто чортів! – не розумієш! – Майя не договорила, і анарх почув, як її тіло здригнуло і вона мовчазно й істерично зареготала.

І майже в цей момент над рікою пронісся тривожний крик.

– Ей! Сюди!.. Скоріш!..

– Де? Де? – обізвалось на санаторійній зоні.

– Кличте до човна рибалку!.. Хлоня утопився!

Анарх остовпів. Майя подивилась на нього сухими очима.

– Скоріш!.. Скоріш!.. Хлоня утопився!.. – знову над рікою розтявся тривожний крик.

Майя нервово відкинула голову і мовчки рвонулась уперед.

На далеких бойнях ревів віл, і рев був тягучий і тривожний.

Надходив сірий осінній ранок. Ртуть падала. Над гнилими болотами, над пустельною рікою посувались сконденсовані води. Дощу не було. Ринви застигли в мовчанці. Над чорною кухнею вже стояв димок і танув у навкольній вогкості. Десь по шосе рипіли підводи: то з околиці крамарі посувались на міський базар. Командна висота стояла в тумані, і ледве вирисовувався її темний силует. Зрідка на центральний будинок налітали сіверкі вітерці, і тоді билась на сході бокова віконниця. В степу довго й протяжно кричав паровик, затихаючи неясним відголоском за дальнім перевалом.