Николай Хвылевой - Санаторійна зона

– Майо! – сказав анарх, чогось лякаючись свого голосу.

– Що таке? – тихо спитала вона, не розплющуючи очей, нібито давно вже чекала його.

Анарх подивився на неї і тут же почув, як йому здавило спазмами горло. Але він просто й природно сказав:

– Я хочу говорити з вами.

– Зі мною? – і вона подивилась на анарха.

– Да!

– Для чого ж це? – спитала Майя, і анарх перший раз за кілька останніх тижнів почув її тихий негарний смішок.

– Просто так!

– Це цікаво, – сказала вона і додала іронічно: – Ви, очевидно, думаєте виступати десь у ролі трагіка? Да?

– Ні, Майо! – і анарх опустив голову.

– А… ідіть ви к чорту! – раптом занервувалась Майя. – Обридли мені такі розмови!

І вона знову заплющила очі і закинула голову на гілку.

Анарх не образився. Він одійшов, і став над кручею, і дивився на далекий город. Так він простояв декілька хвилин в якомусь півсні і ввесь час чекаючи, що його покличе Майя.

Майя і справді покликала.

– Савонаролочко! – раптом почув анарх.

Анарх пішов до неї.

Але коли він зупинився біля Майї, побачив: її обличчя було таке ж холодне і німе, як і раніш. Першого моменту анарх навіть подумав, що йому просто почудився оклик, бо ж і справді вона давно називала його так. Але скоро Майя заговорила, хоч і зовсім не таким тоном, якого чекав він.

– Ви хотіли говорити зі мною? – спитала Майя.

– Ну да!

– Для чого?

– Не знаю!

– Ну, тоді слухайте! – кинула вона, і на цей раз не розплющуючи очей. – Скажіть мені, чого вам треба від мене? Невже ви й досі мрієте, що я вас коли-небудь кохала? Да?

– Да, – одгукнувся анарх.

– Даремно! – сказала Майя. – А втім, мені не треба говорити вам, що в данім разі моє кохання для вас не більше, як соломинка, за яку хапається тонучий… Да?

– Да! – майже не думаючи, кинув анарх.

– Виходить, – і Майя розплющила очі, ще раз засміявшись тихим негарним смішком, – виходить, що ви мене не кохали, не кохаєте і не будете кохати. Це безперечно так, бо я чула – кохання зовсім не таке… Да?

– Да.

– А тепер я вам скажу, що і я вас точнісінько так кохала. І ви для мене були такою ж соломинкою, за яку я хапалась… Але зараз я вас трохи ненавиджу… Тільки, будь ласка, не зрозумійте цього, як прояву ущекнутого самолюбства… Я вас ненавиджу от за що: я колись казала вам про те, що між нами є тайні чекісти. Я навіть натякала на те, що й я належу до цієї категорії людей. Ви мені тоді не повірили. Тепер, гадаю, повірите!.. Так!.. Я тайна чекістка, агент червоної охранки. З самого першого дня вашого приїзду на санаторійну зону я стежила за кожним вашим кроком. Я чомусь вірила, що ви є справжній анарх, який провокаційними засобами затесався в наші кола. І знаєте, тоді по-своєму я покохала вас. Я багато знала мужчин. Але по-своєму (можливо, як і ви мене) кохала тільки двох: вас і того юнака, про якого я вам вже говорила. Ви вірите, що я вас кохала? – і Майя скинула на анарха очі.

– Вірю.

– Як хочете, – і вона на хвилину зупинилась.

На санаторійній зоні електрична станція одбивала удари. Знову чути було, як на конторськім плацу вив лікарів сетер. То тут, то там спалахували «люкси»: і на санаторійній зоні, і біля домів відпочинку, і на посьолках, і в далекім городі. Огні стояли в степу мовчазно і нерухомо. Повз них і далі виблискували холодні ріки.

– Да, я вас кохала! – казала Майя. – Бо я думала, що ви є справжній анарх. Я сподівалась, що ви мені дасте декілька прекрасних хвилин. І віддаватися вам, скажу щиро, було для мене щастям. Я знала, що моє тіло, моя ласка розв’яже вам язик, і ви мені розкажете те, чого я потребую. Так! Я вірила в це: до осені ви будете сидіти у підвалі… Бо ж подумайте: в цім вся я. Ви розумієте?

Майя похилила голову й задумалась. Анарх мовчав. І хоч він узнав од неї зараз, що був її черговою офірою – і тільки: що вона не як коханка, а як тайна чекістка ходила за ним, стежачи за його кожним рухом, навіть більше, – бажаючи, щоб він зробив якийсь непевний крок, котрий привів би його до тюрми, – анарх не тільки не пізнав злоби чи то ворожнечі до Майї, – саме тепер, як ніколи, він почув близькість до неї.

– Так, – говорила Майя. – В цім вся я! Бо ж подумайте: я принесла в офіру все, що могла дати. Я порушила свій дівочий стан з випадковим самцем, я віддала свою чистоту і навіть не через звичайну тваринну злучку. Мої пацієнти були віртуозами. Але я робила це, як ті ідіотки, які зі спокійною душею йшли на огнище… – І що мені з того – сто чортів! – що моїх пацієнтів одправляли на той світ в «двадцять чотири години»?