Николай Хвылевой - Санаторійна зона

– Котра зараз година? – спитав анарх.

Замість відповіді біля дурня хтось заворушився. – І тоді ж анарх здригнув.

– Хто це там з тобою? – спитав він і раптом знову почув свій голос чужим.

– Я! – чітко відповіло з темного закутка.

І одразу анарх пізнав його: так, це був Карно. Звичайно, вони не будуть розпитувати один одного, як попали сюди. Але метранпаж скоро заворушився і сказав невимушено, ніби кудись у простір, і без всякої інтонації:

– Зараз перша. Тільки-но погасили. Душно в палаті. Виліз у вікно на повітря.

Потім помовчав і звернувся до дурня, очевидно, продовжуючи розмову:

– Ну, Хомо невірний, тепер віриш?

– Ги… Ги…

Метранпаж наче забув про анарха. Він стільки наговорив тієї ночі, скільки він не сказав за ввесь час свого промешкання у санаторію. І анарх знав: це тому, що він тут. В кожнім його слові почувався виклик і образа. І після кожного монологу анарх нервово підсмикував плече. І це дурневе «ги-ги» нагадало йому дідків смішок на луках.

– Ну, Хомо невірний, – казав Карно далі. – Ти думаєш, що ти живеш? Ні! Ти не живеш, а тільки жеврієш. Тебе, Хомо, нема. От нарочито полапай себе. Почуваєш тіло чи ні?

– Ги! Ги! – сміявся дурень.

– Смієшся?… Ну й смійся!.. А все-таки тебе, Хомо, нема! І от що інтересно: станеш ти, скажемо, в отару корів та коней, і хіба тебе можна відрізнити від них?… Ні! Бо ти, Хомо, не Хома, а – віл.

– Ги! Ги! – сміявся дурень.

– Ну да, – казав далі Карно. – А от як я стану серед своїх машин, то я, Хомо, все-таки – я. Ти не скажеш, що мене немає. Словом, я – метранпаж такої-то друкарні, такої-то профспілки, і таке-то моє ім’я, і таке-то моє прізвище… Розумієш?

Тут, безперечно, була нещирість. Тут анарх зловив інтонацію сарказму. Це був справжній санаторійний метранпаж.

А потоки чебрецю затоплювали сіновал, і здавалось анархові, що вони пробивають йому мозок. Десь, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер. – І тоді ж раптом санаторійну зону розстріляв залп. То лісовики лякали бандитів.

– А тепер візьмемо ще! – говорив Карно. – Ти гадаєш, що тільки тебе нема? Ні! Те ж саме, скажемо, і з нашим санаторієм. Його теж нема. Віриш?

– Ги! Ги!

– Знову смієшся?… Ну й смійся, Хомо невірний! А я тобі все-таки кажу – нема! Єсть тільки я, Карно (як хтось тут сміється: миша з одрубаним хвостом). Це, Хомо, як каже сестра Катря, – велика філософія. Треба тільки її зрозуміти… От, скажемо, утворюють люди собі якісь ідеали, б’ються за них, проливають кров, гинуть, нарешті, а того й не знають, що…

Метранпаж зупинився.

– Да… про що я? – казав він далі. – Про ідеали… От!.. Це дуже проста філософія. Її треба тільки зрозуміти. Образився тут на мене недавно Хлоня. Знаєш його?

– Ги! Ги! – сміявся дурень.

– І образився, щоб ти знав, за те, що я його назвав Онаном. І слід було образитись, бо й справді він не Онан, а невидимий шахер-махер. Ти розумієш, яка тут різниця?… Ну?

Анарх хотів було щось сказати, але несподівано пізнав, що язик йому паралізовано, і він покірно слухав Карно.

– Це зовсім не погромні промови, як мені сказали недавно, – говорив далі Карно. – Але не в цім річ: під шахером-махером я розумію не тільки сконденсоване шахрайство з чорної біржі (ти спостерігав, як воно лякає наших м’якотілих інтелігешок?), але й типів, подібних до Хлоні. Це ж мініатюрні чирячки на здоровому тілі. Це ж шапочки-невидимки.

– Ги! Ги! – сміявся дурень.

– Смієшся? Ну й смійся, Хомо невірний! Колись, через десять-двадцять років, я тобі й про Хлоню розкажу… А тепер ще про сконденсоване шахрайство з чорної біржі. Бо й подумай: це ж воно розбиває так звані «святі ідеали» відомих тобі осіб. Скажемо, утворюють люди собі якісь химери, б’ються за них, проливають кров, гинуть, нарешті, а того й не знають (тут я тобі договорю), що… це, можливо, все-таки недаремно. Віриш, Хомо невірний?… Це велика філософія, і її треба тільки зрозуміти.

– Ги! Ги! – сміявся дурень.

– Так, можливо, недаремно, – сухо говорив метранпаж. – Треба тільки на момент пригадати дещо. Це ж «дещо» дає непереможні закони, і я гадаю, – розумні. Бо нічого в природі, як в природі, дурного нема. Ти розумієш? Це велика філософія. І я, Карно, пізнав інтуїтивно мудрість цієї філософії. Я, наприклад, нічого не маю проти того, щоб перескочити ці непереможні закони. Але невдача на мене, скажу тобі, не впливає. Я просто чекаю тоді чергової надбавки до свого жалування або оголошую страйк, коли мене притиснуть. Я, власне, думаю про одне: мені треба жити і тим, що навкруги мене, теж треба жити. А поскільки життя є тваринна сутичка певних груп, я, звичайно, не забував і про революцію. Так-то, Хомо невірний! Це дуже проста філософія…