Николай Хвылевой - Санаторійна зона

– Слухайте! – почув анарх позад себе сухий голос.

Він повернувся і побачив Майю. – Коли анарх лягав на своє ліжко, він не помітив її, бо Майя, хоч і лежала побіч його, але була затушкована з головою в ковдру.

– Що таке? – спитав анарх і подивився на Майю. В ній вже зовсім пропала колишня бадьорість, і тільки зрідка проривався тихий негарний смішок. Між іншим, вона тепер зверталася до нього на «ви».

– Пам’ятаєте, – сказала Майя, – той веселий день, коли я з вами востаннє зустрілася на командній висоті?

– Пам’ятаю… А що? – в’яло спитав анарх.

– От що: ви сказали тоді мені, що ви – хворий. Я вам не повірила. Тепер вірю.

– Дуже радий! – промовив анарх і подивився навкруги: навкруги було так сіро і скучно, що в нім в ці хвилини не прокинулось жодної мислі. Навіть зиркнувши якось на дальню койку і побачивши на ній Карно, він тільки й подумав, що метранпаж сьогодні зовсім не такий, яким він бачив його вчора. Що ж до того, чи справді Карно був учора з ним, чи це просто була примара, гра його хворої психіки, то він навіть не поцікавився. Не цікавив його і той стан, в якому він зараз був. Це знову наступив момент повної апатії. Анарх і справді попав в якесь зачароване коло: приходила апатія, за нею тривога і манія пересліду, причини якої він і досі не міг розгадати, і, нарешті, проривалось життя. Останній момент знову зміняла апатія, і так без кінця.

– Вашій хворобі я тепер вірю, – знову повторила Майя. – Бо не тільки я, – можливо, й багато з нас захворіло на цю хворобу. Але нашій хворобі ім’я не істерія, а… Як би це м’якіш сказати… A… entre chiеn et loup. [49] [xlix] Між псом і вовком ( фр .) – ідіома, що означає сутінки. Бо ж подивіться. Я завжди погоджувалась з тим твердженням, що ми уявляємо собою надто гнучке тіло. Я знаю, що ми служимо тільки тому класу, який – власть. Але…

– Але ви, мабуть, трохи не погоджуєтесь?

– Ні! – різко сказала Майя. – Я цілком погоджуюсь. Я сама належу до тих, про кого говорю зараз, і добре знаю породу цих людей. Але я мушу признатись, що починаю зневажати цей крам. І не на словах, як це часто буває з нами, а щиро, на ділі. Ви подумайте: все ж таки ми колись давали достойних поваги людей. Був час, коли з нашого осередку виходили буквально безгрішні апостоли і святі проповідники. Варт пригадати хоч би минуле століття й початок нашого. Бути членом цієї групи суспільства вважалось за велике щастя… А тепер?… Тепер я сама собі не вірю. Мені здається іноді, що й я здібна на ту гидоту, без якої тепер не може жити названа порода. Подивіться хоч би на всіх тих, що тікали за кордон і звідтіля паплюжили республіку. З якою солоденькою усмішкою повзуть вони сюди на задніх лапках. Де їхнє почуття своєї людської гідності? Це ж кошмар!.. – Але не одні ці. Хіба ті, що живуть тут, хіба вони не являються крамом? Тепер кожний бувший велетень не більше, як паршивенький інтелігентішка, міщанин, сволоч, який нахабно дере кирпу і ще нахабніше заявляє «ми». Себто «ми» не ті, що пахали (це між іншим), а «ми» – власть!.. Зі мною було вже багато випадків, коли я таких-о артистів приймала за партійців. Він так упевнено говорить «ми», що ви ніколи не подумаєте інакше. Знаєте, це до болю противно! Саме в цьому і полягає повний розклад і повна капітуляція цієї групи суспільства.

– Я чув, що це – непогано, – знову в’яло сказав анарх.

– Або подивіться, – продовжувала Майя, не беручи на увагу репліки. – Загляньте в магазини, де продається марксівська література… Звичайно, за велике завоювання можна вважати той факт, що наші вороги читають те, що ми хочемо. Але гидко дивитись, коли вся ця продажна сволоч навалюється на нашу книгу й пожирає її, майже давиться, пожираючи її. А для чого це? Щоб скоріше сказати – «ми».

Анарх слухав ці їдкі слова й несподівано почув, як в нім заворушилось щось подібне до злоби. Він повернувся й сказав:

– Це закон Дарвіна: боротьба за існування!

Майя зневажливо подивилась на анарха і знову перевела свій погляд на койки.

– І це розумію, – сказала вона. – Але все-таки людина повинна чимось різнитись від гадини. І та бореться за існування. – Де ж людська чистоплотність?… І коли хочете щирого признання, я скажу: мені буває соромно до сліз за цей продажний крам.

Майя змовкла і одвернулась.

Але в цю хвилину прозвучав і дзвоник. – Анарх байдуже подивився на Майю, прикрив ковдрою подушку й, одмовившись від сніданку, пішов на проселочну дорогу. – Проходячи через їдальню, він побачив за невеличким столом нервову хвору, що кожного дня заносила щось у свій щоденник. [50]