Николай Хвылевой - Санаторійна зона

Проходив вересень. За місяць прийде листопад. Над оселями, над санаторійною зоною повисне туман. Десь буде рипіти ясен, а далі – шелестіти похилі явори. Із санаторію хворі поїдуть в город. І буде тоді порожній санаторій мовчазно стояти серед степу. Тоді зрідка дійде сюди гул з города, а глухої ночі повз санаторій будуть пролітати – крізь тумани, по невеселих дорогах республіки – червоні очі потяга.

«Йде вересень! Прийде листопад!»

Тоді над санаторійною зоною перелітали аероплани по маршрутній лінії «від – до». – До анарха підходила Майя і говорила про те, що віддаляється літо.

– Я почуваю, як упливає літо до Чорного моря, – казала вона і в’яло гладила своєю вихоленою рукою анархову голову. – Я почуваю, що воно упливає в Малу Азію, в країну чорного лебедя.

Майя знала якусь легенду: з тайги, з сіверких північних озер вилетів білий лебідь на австралійські копальні і там сів на темну ріку. І став тоді лебідь як атрамент. Майя – як це не дивно – вже не говорила про кохання, і тепер анарх не чув од неї цинічних фраз. Але вона частіш говорила про осінь, і говорила, що осінь хоч і прекрасна, як цей хрустальний – що пройшов – кінець гомінкого літа, але осінь – тьма, і вона боїться її.

Ріка хмурилась. Од ріки бігли жваві вітерці, підіймались вище і летіли на південь. То були північні сіверкі вітерці. – І знову над зоною перелітали аероплани по маршрутній повітряній лінії «від – до». І мовчав яблуневий глуш, нагадуючи анархові чомусь первісну архейську добу.

Зрідка до анарха підходила сестра Катря і в сотий раз говорила йому про тупик санаторійного будня і скаржилась, що їй досі не дали командировки.

«Взагалі вересень на всіх вплинув, – писала в своєму щоденникові хвора. – Унікум – і та стала нервовіша. Принаймні прийшов і такий випадок, коли й Унікум упала в істерику. Це було на початку вересня. До Унікум прийшов знайомий з города, і вони пішли в ліс. Далеко вони зайшли – невідомо. Але їх на санаторійній зоні не було з півгодини. – Раптом в палатах почули істеричні ридання. Коли хворі вибігли на веранду, то побачили заплакану Унікум. – «Що там? Що з вами?» – питали її. – Тоді Унікум розказала крізь сльози це: пішла вона з знайомим за конторський плац. Відтіля вони пішли на ріжу і сіли відпочити. Унікум буде прямо казати: вона любить цього знайомого. І от коли вони… – ну, її, звичайно, всі розуміють… – тріснула гілка. Вона скочила і побігла в кущі. А в кущах – що б ви думали? – мерзавець – дідок! Він стежив за нею і підглядав. – Унікум заспокоювали. Вона не могла заспокоїтись, бо ж знайомий знервований пішов, не попрощавшись з нею. Це ж чорт знає що! – Дехто хіхікав. Але дехто й обурювався: це вже справді хамство! – Тоді до дідка підскочив Хлоня і зо всього розмаху вдарив його по фізіономії: «Хам!» Дідок зблід і розгублено дивився на хворих. Він щось лепетав, що він нічого не думав, що він «просто так». «Я не тього, не тумав, – казав він, – я йшов просто так!» – «Брешеш!» – знову істерично закричав Хлоня. «Тетнє тлово!» Тоді Хлоня раптом схопився за голову і з криком «піду утоплюся» вискочив із дверей. За ним вибігли хворі і декілька сестер».

Анарх, між іншим, був в цей час у своїй палаті. Коли йому розказали про цю історію, він навіть не поворухнувся. Анарх раптом відчув і тут якусь безвихідність, що проти неї смішно боротись. Він згадав миле Хлонине обличчя і подумав: «Так треба!» Коли Хлоню зловили і з криками і галасом привели в санаторій, анарх і тоді спокійно лежав на своєму ліжкові.

Йшов, проходив осінній місяць. – Але ранки стояли прозорі й голубі. Повітря було легке, духмяне і хвилювало, як чисте виноградне вино. Ріка спокійно відходила вдаль, і була в ній тиха задушевність і сторожка жура. За експериментальною фермою стояла блідо-сиза далечінь невідомих обріїв. Вже зникла спека, і вже не чути було гуркоту громів.

Але в той день, коли анарх вийшов із санаторійної зони і пішов на путівець, на проселочну дорогу, – до вечора неможливо палило сонце і в повітрі наростала тривога. З города, з індустріальних кварталів насувалась темна, мало не таємна гроза. Літо, згадавши, що не проспівало своєї лебединої пісні, раптом повернулось назад і готувало свій останній вибух.

Праворуч і ліворуч маячили копи зрізаного жита. Було так тихо, нібито кожна стеблина пізнала тривогу і причаїлась. Зрізані хліба розливали духмяність, і вона проливалась на межі, текла потоками і заливала всі квартали.

Анарх зійшов на путівець. Він зараз, як ніколи, відчував самотність. Анарх був певний тепер, що і Майя, і Хлоня, і весь санаторій, – все це не що інше, як фантоми його психічного зворушення. І коли він помиляється, коли все це вигадки, що їх він здобув за час патологічного процесу, коли навкруги нього найреальніші особи, – все-таки далі так жити не можна. Нестримна руйнація його психіки набирає з кожним днем все більшої актуальності. Якась брудна повінь затоплює його, і нема йому виходу. Так можна дійти до будинку божевільних. Треба негайно вжити якихось заходів.