Николай Хвылевой - Санаторійна зона

– І правда! – скинувся Хлоня.

Постояли. – В палатах спалахували огні: збирались хворі. Але дзвоника не було. На веранді зійшлась група санаторійців, і доносився сюди голос миршавого дідка. В крайній палаті кричала Унікум. Дідкові, очевидно, бракувало теми, а тому й раз у раз долітала докучлива фраза:

– Хе… Хе… Тавонарола!

І тоді ж раптом тишу розрізав химерний крик: то кричав десь за сіновалом санаторійний дурень. Луна пішла за грані санаторійної зони, зійшла на ріку і попливла по ній, віддаляючись і замираючи на Гралтайських Межах. Крізь гущавину дерев замаячили чотири люкси, які спалахнули біля домів відпочинку. Буйним цвітом пахтів кінець мудрого степового літа. І знову долетіло з веранди:

– Хе… Хе… Тавонарола!

– Чуєте, яка убогість! – сказав Хлоня. – Він нічого іншого не придумає, крім «Тавонароли». Іноді навіть шкода його.

Анарх похилився всією своєю велетенською фігурою на хлопчика і подивився йому в очі:

– Який ти розвинений, Хлоню! Ти навіть дивуєш мене!

– Дивуватися зовсім нічого! – і Хлоня одкинув волосся. – Давайте краще про інше… От, припустім, знову про командну висоту… Колись, знаєте, зійшов я туди, коли прокидалась земля і горів ранок. Що це була за картина – я не можу вам розказати. І от в цю мить я – ні з того ні з сього – згадав нашого миршавого дідка. І от уявіть: я гадав, що я тут почую до нього лише більшу огиду, а вийшло зовсім не так…

Хлоня змовк і насвистував якусь невеселу пісеньку.

– А як же вийшло? – спитав анарх.

– А так, – сказав Хлоня. – Переді мною стояло обличчя дідка, і я бачив, що воно з кожною хвилиною міняє свої форми, свої риси, і раптом замість дідка переді мною стоїть троглодит із дальніх віків, жалібно дивиться на мене своїми розумними очима, і я чую якісь нечленороздільні звуки. Навкруги мене прокидається земля, горить ранок, а я стою і дикими очима дивлюся вдаль. Я питаю: «Що це?» Але чую тільки, як в нетрях землі щось клекоче, бурлить, вирує. Тоді я лечу, мов божевільний, і пронизую своєю дикою тоскою землю… Що це?… Я кинувся з командної висоти і біг, не оглядаючись, в степ і кричав: «Банзай! Банзай! Банзай!»

Хлоня змовк і знову насвистував якусь невеселу пісеньку.

– Ви не знаєте, – спитав він раптом: – що це «банзай»? Здається, це те, що у нас «слава». Це так в Японії? Да?…

– Да! – кинув анарх і, запропонувавши сісти на стілець, сказав: – А все-таки видно, що ти поет, Хлоню: в тебе навіть фантоми якісь своєрідні.

– Можливо! – сказав Хлоня.

Далеко рипіли підводи – то з города, з базару, тяглися вози з околиці. Крізь темну гущавину листяника миготів невідомий огонь. Очевидно, спалахнув люкс на дальній цегельні. І тепер з ріки пахло неможливим цвітом прибережних осок.

На веранді суєтилась публіка, в палатах бігали хворі і готували собі ліжка на ніч. Чекали з хвилини на хвилину дзвоника. З дальнього палацу, де недавно хворі грали в крокет, доносилось іржання санаторійних коней: їх, очевидно, вели до водопою.

– А знаєте, товаришу, – сказав раптом Хлоня, – чому я хотів утопитись?

– Чому? – спитав анарх. – Мабуть, тому, що ти глупенький юнак.

– Нє! – почав патетично Хлоня. – Неправду ви кажете. Ви самі знаєте, що я досить розвинена людина. А втопитися хотів я от чому. Десь я чув чи читав легенду про невідомого Леніна, можливо, я її й сам утворив, і от вона мені й приснилась. Нібито я – не я, а китайча… Знаєте, з тієї-от далекої Маньчжурії чи Монголії… І от я, китайча, йду по вулиці й співаю:

співаю оце та йду і йду. І дивлюся я кудись в Азію. А потім підійду до паркану (я, китайча) і так хитренько напишу на паркані: «Ле-ні-н». Тоді повертаюсь і бачу: за мною бреде полісмен і стирає ганчіркою це слово. Я обурений, я знову пишу, а він знову стирає… Тоді мені раптом зробилося весело. Думаю: і зовсім я не китайча, а Макс Ліндер. Ну, почекай же, гадаю, і знову пишу й пишу… А він стирає й стирає: брудною ганчіркою.

Хлоня зупинився.

– А коли я прокинувся, – говорив він далі, – то – що б ви думали, товаришу? Одним словом, я пішов топитися, бо я згадав, що Леніна я вже ніколи не побачу.

Хлоня одвернувся, а анарх почув на своїй руці дві теплі сентиментальні краплини.

– Ах, який ти глупенький, Хлоню! – сказав ласкаво анарх.

– Да, товаришу, – кинув тремтячим голосом Хлоня: – я – глупеньке китайча, яке мріє про невідомого Леніна… – раптом скинувся: – Товаришу! Це, здається, сестра Катря сказала: «Ленін повторюється через п’ятсот літ»?… Це сестра Катря сказала?