Николай Хвылевой - Санаторійна зона

– Але, власне, я й досі від тебе нічого не почув! – кинув анарх.

– І це правда! – засміялась Майя. – Це, знаєш, у мене такий прийом: я хочу тебе заінтригувати – от і воджу за ніс. Це прийом чекістів. Да… – поволі говорила вона. – Як ти гадаєш… багато серед нас, хворих, чекістів?

– Навіщо це тобі? – покривився анарх.

– Та так… Мені чогось здається, що й ти таємний чекіст!

– Покинь говорити єрунду! Кажи скоріш, навіщо ти мене покликала сюди? Мені ніколи!

– Ніколи? – різко сказала Майя і нахмурилась. – Да… А як ти… повірив би, коли б я тобі сказала, що я – тайна чекістка? Ти як… повірив би мені?

Анарха ці розмови вже виводили з себе. Він теж перейшов на різкий тон.

– Я уйду! – і взяв капелюха.

– Ні, почекай! – схопила його за руку Майя. – Не віриш – не треба!.. А про женську душу я все-таки хочу сказати. Отже, екскурс. – Я тільки-но підкреслювала велику істину, що кохання нема, а єсть лишень потяг до соіtus’a. Але це неправда. Саме про істину, бо ж абсолютної істини нема навіть в математиці. Я не знаю точно, що там Ейнштейн доказує, але у всякім разі в данім випадку він являється для мене підтвердженням… Отже, стара істина про абсолютний потяг до coitus’a є, можна гадати, така ж фікція, як і платонічне кохання. Даю приклад: перший раз я віддалася сильному, красивому самцю. Віддалася йому не тому, що покохала, а тому, що так було треба. Це була ідейна офіра, і про неї – іншим разом. Кохала ж я нікчемного, некрасивого, кирпатенького юнака, який потім, коли брав мене, не знав, як взяти; безпорадно топтався на однім місці, і я часто з гидливістю допомагала йому. Але цей нікчемний юнак тепер стоїть перед моїми очима, і навіть більше скажу: коли я віддаюся зараз комусь – ну, хоч би тобі… – ти знаєш, чому я за час coitus’a заплющую очі?

Майя зупинилась і уважно подивилась в анархові зіниці. Анарх стояв, схрестивши руки, і стежив за нервовими зайчиками, які бігали по Майїнім обличчі. Він вдивлявся в ці зайчики і почував, що й йому щось смикає щоку, і Майїна рука, яка лежала на його плечі, все більш набирала ваги і, здавалось, неможливо давить його. Він хотів сказати Майї, щоб вона скинула свою руку, і не міг чомусь цього зробити, наче хтось здавив йому горло… А рука знову набирала ваги, і, мабуть, тому, що це було в звичайній обстановці, яка наймрійливішого фантазера не могла б навести на якісь таємничі попередження, – анархові прийшло в голову, що він остаточно захворів.

Власне, Майї він майже не чув: перед ним стояла метранпажева постать, яку він тільки-но бачив на стільці. Карно, здалося йому («яка глупота!»), стежить за його вікном.

– От глупота! – вже голосно сказав він і скинув Майїну руку з свого плеча.

– Не глупота, а справжня правда! – не зрозуміла його Майя. – Ти, звичайно, ніколи не догадаєшся, чого я заплющую очі за час coitus’a… Я заплющую того, що в цю хвилину уявляю собі образ того нікчемного юнака, і уявляю собі, що це він мене бере, а не ти або хтось інший.

І Майя ще раз засміялась тихим негарним смішком.

– От тобі фікція платонічного кохання і абсолютна істина! – сказала вона. – Це нетрі женської душі… Але це, звичайно, не все…

– Да, це не все! – кинув машинально анарх і пішов до дверей.

– Куди ж ти? – спитала Майя і розгублено подивилась на нього.

– У мене голова болить! Я піду на повітря!

Майя вмить догнала анарха і обхопила руками його шию.

– Савонаролочко! – сказала вона, і в її голосі затремтіла непевна нотка. – Скажи по правді: ти чув, що я зараз говорила, чи ні?

Коли б анарх знав, що своєю відповіддю він так сильно образить Майю, од нього б, звичайно, Майя не дочекалась прямого одвіту. Але зараз на голову йому насіли зовсім інші мислі, а тому й відповів він прямо:

– По правді, Майо, я нічого не чув!

– Не чув? – мало не скрикнула вона, і на очах їй показались сльозинки злості.

– Ну да, не чув!..

Майя надменно подивилась на анарха.

– Ну, я гадала, що ти не такий мугир і не така… сволоч! – сказала вона і хутко пішла з палати.

Анарх прийняв цю виходку як чергову сцену, на які така щедра була Майя. Іншим разом він побіг би за нею, щоб зліквідувати інцидент. Але тепер йому було не до цього. Анархові прийшло раптом у голову, що він мусить піти до метранпажа і поговорити з ним. Він певний, що після цього заспокоїться. Карно, безперечно, найзвичайнісінький метранпаж і ніколи не думав за ним, анархом, стежити. Треба тільки стати ближче до Карно, і тоді зникнуть всякі тривоги і підозрілість. Карно для нього тільки причіпка. Не будь метранпажа, – нічого б не було.