Николай Хвылевой - Санаторійна зона

– Коли ви така наївна, то я вам можу сказати: це не достойно серйозної людини, – кинула сестра Катря.

– Ха-ха! Серйозної людини? По-вашому виходить, всякий охранник є втілення наївності?

– Я трохи не так висловилась, – почервоніла сестра Катря. – Але я гадаю, що ви мене все-таки розумієте. І потім, ви ж не охранник?

– А ви відкіля це знаєте, що я не охранник?

– Майя! – похмуро сказав анарх. – Покинь дурниці говорити.

– О, мої наївності! Мовчу. Мовчу, як сфінкс. – І раптом додала: – А все-таки ваші розмови про франкмасонів я підслухала.

– Тим гірше для вас! – несподівано перейшла на різкий тон сестра Катря і на цей раз рішуче підвелася.

– Не затримую! – і Майя провела прищуленими очима тендітну дівчину.

Анарх мовчав.

– Ну… – сказала Майя, коли вони залишилися вдвох. – Ти все-таки серйозно не подумай, що я вас підслухувала. На чорта ви мені здалися! Я, власне, прийшла до тебе порадитись, що нам робити з цим типом…

– З яким типом?

– Ну, хіба ти не знаєш?… – і Майя розширила ніздрі свого виточеного носа і, як це може робити тільки самочка, перевела погляд на свої грудні яблука: задумалась.

Але анарх тільки вдав із себе спокійного: підозрілість знову затривожила його. І хоч він знав, що це – результат істерії, але від цього йому не було легше. І Майя тонко підмітила його настрій, натякнувши на метранпажа. Сьогодні анарх, між іншим, зовсім не цікавився Майєю, як це було раніш. Сьогодні якось враз пропала в нім зацікавленість щодо неї. Очевидно, він давно вже інстинктивно шукав тієї сильної крапки, куди б могли зійтись кінці напруженої мислі, де могла б скупчитись вся увага. В данім разі роль цієї крапки (можливо, випадково) відіграв метранпаж. Саме яблука. Випадок з яблуками раптом навів на ту мисль, що від Карно нічого не можна сховати. І справді, інакше і не могло бути: анарх мусив нарешті вийти з тієї плутанини, яка його остаточно завела в тупик. Всі ці красиві слова про людей, про строкатий вінегрет та інше остаточно йому спротивіли. Не заспокоювало його й запевнення себе в тім, що вся справа в ломці світогляду, від котрого він мусив відійти, перецінивши цінності. Не заспокоювало його й припущення, що він рано попав на санаторійну зону, що навіть в цей глухий закуток треба приходити з більш світлою головою. – І він, величезна сильна людина, забрівши вдень у чатинник, раптом озирався, як тать, і спішив вийти на порожнє місце. Отже, він давно шукає тієї крапки, куди б могли зійтися кінці напруженої мислі. І Майя це тонко підмітила.

На річці стояли сторожкі шамотіння. Десь кричав санаторійний дурень, і крик його був глухий і далекий. На Гралтайських Межах маячила експериментальна ферма химерною крапкою.

Нарешті Майя прокинулась від задуми і сказала:

– Ходім у палату. Я з тобою хочу поговорити.

– От що! – сказала Майя, коли анарх зачинив двері. – Я все-таки не вірю тобі, щоб ти мене кохав.

Анарх ходив широкими кроками по своїй палаті, де, крім нього і Майї, нікого не було, і палив цигарку за цигаркою.

– Я думаю, – продовжувала Майя, сміючись своїм тихим негарним смішком, – що й взагалі ніякого кохання нема, а єсть тільки потяг до coitus’a. Звичайно, таким твердженням я не відкриваю Америки, зате я ще раз підкреслюю одну з великих істин. Крім того…

Майя зупинилась і підійшла до вікна. Потім приложила свою щоку до скла і подивилась кудись.

Стояв літній хмарний вечір. Небо було сіре і мовчазне. Це було за годину до нічної лежанки.

Санаторій майже спорожнів, і тільки з дальнього плацу доносились голоси хворих, що грали в крокет, та на кухні дзвеніли тарілки.

Майя помовчала деякий час, потім одійшла від вікна і сіла на сизий палатський стілець.

– Да… – сказала вона. – Крім того, що я ще раз підкреслюю одну з великих істин, я хочу зробити екскурс в нетрі женської душі. – І кинула: – Ти… як, маєш охоту мене слухати?

Анарх нічого не відповів і ступав, підсмикуючи плече. Зрідка він підходив до вікна і дивився на срібну стьожку ріки, яка гадючилась крізь вечорові сутінки і пропадала в туманному обрії. Яблуневий глуш і дальні дуби стояли нерухомо. Над диким малинником нависли важкі масиви хмарних хребтів.

Анарх перевів свій погляд на садові стільці і раптом побачив на одному з них Карно. Метранпаж сидів нерухомо, мов різьблення, і держав на коліні книгу. Якась мисль метнулась анархові в голові, коли він подивився на Карно. І анарх збентежений пішов до дверей.

– Мовчанка – знак згоди, – сказала Майя і ще раз засміялась тихим негарним смішком. – Очевидно, ти маєш охоту слухати мене? Так слухай же! – і вона підійшла до анарха. – Отже, зробимо екскурс в нетрі женської душі. Я гадаю, що це небезінтересно. Історія женської душі – це ж велика тайна, куди ввійдуть тільки вибрані. Ще не один натхненний поет і не одно перо зламає під глухим вікном цього невідомого сфінкса. – Майя положила руку на анархове плече і сказала: – Правда, знігсшибательні слова: сфінкс, тайна… Ха-ха!