Иосиф Турянский - Доктор Серафікус. Поза межами болю

А я сміюся, сміюся…

……………………………………………

Потім десь я вже великий…

Сиджу в зеленому садку і слухаю, як верховіття старезної груші шепоче казку віків.

Приходить до мене мій маленький син і веде за руку матір.

Мати стає за мною й затулює мені очі руками, а дитина так сердечно при цьому сміється!

……………………………………………

Я беру сина на руки…

Не можу вийти з дива, для чого його ручки такі малі…?

……………………………………………

Та найбільш мене одно дивує:

Життя дружини й сина видається мені незбагнутою загадкою… що зв’язана з якоюсь таємною подією…

Ця подія живе на дні моєї свідомості… одначе спогад про неї не в силі виринути ясно наверх…

Я дивлюся довго на них обох й питаю:

– Невже ви обоє дійсно живі, чи це лиш ваші тіні?..

– Що тобі, любий?

Звідкіля таке дивне питання?..

Обоє хочуть обняти мене.

– Не цілуйте мене… мої любі… мої уста замерзли… на них сидить смерть…

Обоє плачуть.

Я беру їх за руки, і йдемо на сонце…

Наша дорога вже травою заросла…

Кругом нас пшеничні лани хвилюють…

Золоте колосся кланяється нам на привітання…

А над нами – чи це чудо?

Синє небо любо і приязно сміється…

Здається, увесь світ тоне в розкішному морі світла й тепла…

Сонце заглядає у всі закутки моєї душі і проганяє всі хмари з неї…

І я пригортаю дружину й сина до своєї груді й цілую їх…

……………………………………………

Світло бере мене на свої промінні крила, голубить, колише, леліє мене…

На срібних хвилях світла золоті й багрові іскри мерехтять…

Я лечу десь далеко…

Де вони обоє?..

……………………………………………

Зникають іскри… світло блідне…

Темніє…

Кругом мене чорна ніч…

І ніч блідне…

І не бачу ні світла, ні ночі…

Не бачу, не чую нічого.

……………………………………………

Сон чи ява?..

Мов крізь імлу ввижається мені: лід… якісь зимні руки… вода… я в воді…

Це сон…

……………………………………………

Якийсь голос кличе…

……………………………………………

Чую рідне слово:

– Друже… химерний козарлюга… поважився… купіль… голий… зимно… пізнаєш мене?

……………………………………………

Українське слово поволі приводить мене щораз більше до притомності.

Пізнаю свого товариша неволі Василя Романишина.

……………………………………………

Він розказує:

– Знаєш: я впав хворий позаду.

На щастя, їхали на конях сербські лікарі з полоненими австрійськими лікарями й посадили мене на коня.

Край дороги бачимо шестеро людських тіней, які сидять похилені довкола огнища й напівприсипані снігом.

Зі зловіщим почуттям я приблизився до них і пізнав тебе.

Зліз із коня, подивився ближче і зі страху мало не впав.

На щастя, твоє серце якимось невияснимим чудом іще билося.

Сейчас я закликав усіх лікарів, і ми відтирали тебе снігом і рятували різними ліками, та все-таки ти далі був непритомний.

Ми зважилися на крайню спробу врятувати тебе і привезли тебе до того потока.

Тепер іще тільки трошки витримай у воді і, Богу дякувати, будеш здоров.

……………………………………………

– Де мої товариші?

……………………………………………

Остались на горі й сидять довкола огнища.

– Огонь горить?

– Ні, погас.

……………………………………………

– Вони мертві?

– Не думай тепер про них…

Важке мовчання.

……………………………………………

– Де вони… обоє?..

– Вони живуть і ждуть тебе.

Довге мовчання.

……………………………………………

Нараз із моїх очей продерлися дві великі, важкі сльози, гарячі, наче кров.

І покотились по знуждованім обличчі, мов два камені по висохлій, бурею битій, громами розритій землі.

……………………………………………

І тихо щезли під ледом.

Ельба, 1917

Бурхливий розвиток української літератури наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, численні експерименти, до яких вдавалися її представники, дозволили говорити про світовий рівень вітчизняного мистецтва слова, вихід його за межі національного буття і зосередження на глобальних загальнолюдських проблемах. Індустріалізація, урбанізація, війни, голод, душевна спустошеність і обезцінення будь-яких морально-етичних імперативів, механізація творчої справи – це неповний перелік тих питань, які поставали в центрі уваги письменників. У залежності від позиції автора в означених питаннях варіювалися й мовно-художні засоби її вираження, причому часто відбувався синтез літературних традицій попередників із новаторськими пошуками сучасності. У нагоді став високий інтелектуальний рівень українських митців, їх майже енциклопедична обізнаність, зокрема із надбанням світової філософії, психології, соціології, культурології, релігії тощо. Таким чином, з’являлися зразки справжнього елітарного мистецтва, що підняли вітчизняну літературу на якісно вищий щабель.