Франческо Петрарка - Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

Августин

Що скажеш, горопахо? Про що мрієш? На що чекаєш? на забуття прикрощів своїх? Чи забув, що ти смертним народився?

Франческо

Звісно ж, не забув – на кожну згадку про те душа моя жахається.

Августин

Якби ж то ти справді так пам’ятав, як кажеш, і дбав про себе, то й мені менше було б клопоту, бо – чиста правда – немає дієвішого способу зневажити спокуси цього життя і зберегти душу в спокої серед численних мирських бур, ніж зосередити свідомість на власних прикрощах і роздумах про смерть – але не поверхових, а таких, що проникали б до мозку кісток. Я надто побоююся, що в цій справі, як уже спостерігав я у багатьох, ти сам себе дуриш.

Франческо

Яким чином? Я не дуже розумію твої слова.

Августин

Бо з усіх ваших звичок, о смертні, жодна не викликає у мене такого здивування і такого жаху, як те, що ви навмисне потураєте своїм нещастям, вдаючи, ніби не бачите небезпеки, що тяжіє над вами, і женете від себе будь-яке нагадування про неї.

Франческо

В чому ж це полягає?

Августин

Чи уявляєш ти когось настільки безрозсудного, хто, вражений прикрою недугою, не прагнув би зцілення?

Франческо

Я нікого не вважаю настільки безрозсудним.

Августин

Гаразд. А чи уявляєш ти когось настільки млявого духом, хто, маючи пристрасне бажання, всіма силами не домагався б його здійснення?

Франческо

Ні, таких не знаю.

Августин

Коли ми дійшли згоди щодо цих двох тверджень, маєш зі мною також погодитися щодо третього.

Франческо

А яке ж третє?

Августин

Той, хто, через глибокі зосереджені роздуми, усвідомивши себе нещасним, прагне звільнитись від нещастя, а маючи таке прагнення, докладає сил до його здійснення і таким чином домагається свого. Зрозуміло, що як третій крок залежить від того, чи зроблено другий, так само другий може бути зроблений тільки після першого; а отже, саме в отому першому корінь людського спасіння. Натомість ви безрозсудні – і ти, серед усіх, найбільш винахідливий у заподіянні власної загибелі, – ви намагаєтеся вирвати зі свого серця рятівний цей корінь усіма гачками земних спокус, що, як я сказав, і дивує, і жахає мене. Тому дістаєте справедливу кару: і корінь спасіння втрачаєте, і решту, що з нього проростає.

Франческо

Я відчуваю, твоє багатослівне напучення триватиме. Тож, коли твоя ласка, відкладімо його на інший час і зупинімось детальніше на вже сказаному, щоб я зміг уважніше простежити подальший виклад.

Августин

Мушу зважати на неповороткість твого розуму; зупиняй мене щоразу, коли знадобиться.

Франческо

Я не вловлюю послідовності твоїх міркувань.

Августин

Що в них туманного, і в чому зараз твій сумнів?

Франческо

Чимало є такого, що ми пристрасно бажаємо і на досягнення чого кладемо чимало зусиль, та, попри все своє завзяття, не домагаємось бажаного, і навіть не наближаємось до нього.

Августин

В інших випадках так трапляється, не заперечую, але не в тому, про який нині йдеться.

Франческо

Чому?

Августин

Тому що, коли людина бажає звільнитись від мізерності своєї і прагне до цього всіма силами, такі її прагнення не виявляться марними.

Франческо

Що я чую, отче! Небагато знайдеться людей, які не відчували б, як багато їм усього бракує, і які не відчували б себе через це нещасними; що може будь-хто засвідчити, виходячи з власного прикрого досвіду. Звідси випливає, що повнота благ робить людину щасливою, і наскільки якоїсь частини з них бракує, настільки людина почувається нещасною. Скинути з себе нещасливий тягар прагнуть усі, але відомо, що тільки лічені досі спромоглись. Бо забагато виявляється таких, кого мучить тілесна неміч, або смерть рідних, або тих, хто страждає в ув’язненні, у вигнанні, у бідності, терзається хворобами чи іншими скорботами, які так само важко всі перелічити, як тяжко їх терпіти; та хоч які вони обтяжливі, людині не вільно за власним бажанням їх позбутись. Тому мені видається безперечним, що чимало людей не владні проти свого нещастя.

Августин

Мушу почати здалеку, як зазвичай роблять, напучуючи юних, чиї думки плутані й неповороткі, і почну знову з найпростіших речей. Я вважав тебе чоловіком зрілого розуму і не думав, що тобі знадобляться роз’яснення на дитячому рівні. І справді, якби ти увібрав ті правдиві і найвищою мірою повчальні сентенції філософів, яких ти неодноразово перечитував разом зі мною; якби ти – скажу по щирості – скеровував свої зусилля на себе, а не на когось; якби в студіюванні стількох книжок шукав керівництва для свого життя, а не засобів до здобуття скороминущої хвали натовпу і приводу до порожніх хвастощів, не став би ти отак просторікувати і плести нісенітниці.