Франческо Петрарка - Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

[33] Зрештою, я таки подався в Рим, і нехай навіть не достойний, але твердо покладаючись на авторитетну рекомендацію, прийняв, сирий іще початківець, лаври поета, під бучні вітання тих римлян, яких зацікавила урочиста церемонія. Подія ця відобразилась у моїх посланнях, як у віршованих, так і у прозаїчних. Як на те, почесні лаври, не додавши мені ані крихти знань, накликали на мене заздрість багатьох; але розповідь про це потребувала б забагато місця, щоб тут її починати.

[34] З Рима я вирушив у Парму, де якийсь час мешкав у можновладних синьйорів Корреджо, які до мене ставилися надзвичайно милостиво і з повагою, але між собою геть не ладнали, забезпечивши своєму князівству таке недоладне правління, якого там, либонь, зроду не бачили, і боронь Боже, щоб знову колись таке відновилося.

[35] Усвідомлюючи, які почесті мені надавались, я непокоївся, аби не пішов поговір, буцімто я отримую їх незаслужено. І от якогось разу, блукаючи пагорбами, що за річкою Енца, я дістався гаю на околиці області Реджо, що називався Піяна; і тамтешній краєвид справив на мене таке враження, що я знову взявся до перерваної роботи над «Африкою»: згаслий, здавалося, пломінь натхнення знову розгорівся; я трохи написав того ж таки дня і в подальшому писав якусь дещицю щодня, аж доки, повернувшись у Парму і підшукавши собі порожній затишний будинок, який згодом викупив і який досі належить мені, за такий короткий час і з таким завзяттям довів цей твір до кінця, що й сам нині дивуюсь тому.

[36] З тих країв я повернувся до джерела Сорґа, у своє заальпійське усамітнення…

[37] Тривалий час по тому завдяки чуткам, що розходились про мою славу, я здобув прихильність Якопо Каррари Молодшого, [27]чоловіка виняткового, з яким навряд чи хто з італійських володарів того часу міг би рівнятись, а радше, я вважаю, ніхто. Виряджаючи до мене своїх вістовиків та надсилаючи листи навіть за Альпи, коли я перебував по той бік гір, і всюди в Італії, хоч би де я був, він упродовж багатьох років невідступно засвідчував мені свою дружбу і кликав до себе. І хоча я нічого не прагнув від сильних світу цього, [28]я вирішив нарешті відвідати його і з’ясувати, що має означати така незвичайна настійливість могутньої, хоч і геть мені незнайомої особи.

[38] Отак, хоч і не одразу зважившись і затримавшись принагідно в Пармі та Вероні, я вирушив у Падую, де цей блаженної пам’яті чоловік прийняв мене не тільки по-людськи щиро, але так, як у небесах приймають щасливі душі, – з такою радістю і такою безмежною любов’ю і ніжністю, що, не сподіваючись сповна змалювати цей прийом словами, вважаю за ліпше промовчати. Зокрема, знаючи, що з юних років я був прихильний до церковного життя, він, щоб тісніше зв’язати мене не тільки з собою, але також зі своїм краєм, звелів призначити мене каноніком Падуї. І в цілому, якби йому судилося трохи триваліше життя, моїм блуканням і мандрам настав би край.

[39] Але ж, гай-гай! Немає нічого тривкого поміж смертними, і те, що на початку видається солодким, наостанку виявиться гірким. Не минуло й два роки, як Господь забрав його [29]від мене, від вітчизни та від світу. Втім, якщо тільки любов не засліплює мене, ні я, ні вітчизна, ні світ не були гідні його.

[40] І хоча йому спадкував його син, [30]чоловік виняткового розуму і шляхетності, який, за прикладом батька, завжди виявляв до мене любов і шану, я, втративши того, з ким мене особливо єднала рівність років, знову повернувся до Франції, нездатний сидіти на місці не стільки через бажання знову побачити те, що вже тисячі разів бачив, скільки заради того, щоб, подібно до зниділого від чекання, переміною місця заспокоїти тугу.

Обсідають мене, і доволі часто, роздуми про те, як ми приходимо у це життя і як підемо з нього; тож нещодавно, розмірковуючи з цього приводу – не у дрімоті, яка, трапляється, огортає пригнічений бездіяльністю хворий дух, а в ясному розумі, – я побачив перед собою жіночу постать у блиску краси і невимовного сяйва, яких нездатна осягнути людська уява. Мала вона подобу діви. Тим часом як, вражений її несподіваною появою і сонячним пломенем її погляду, я потупився і не смів підняти очі, вона промовила: «Не тремти і не бентежся з незвичного видива. Я зглянулась на твої блукання і, доки ще є час, зійшла сюди з височини, щоб тобі допомогти. Доволі вже міцно, аж надто міцно, прикутий до землі затуманений погляд твоїх очей. Якщо так тішить серце твоє смертна юдоль, то як сподіваєшся ти розкрити його в майбутньому вічним сферам?» На її слова, ще не оговтавшись від потрясіння, тремтячим голосом я відповів Вергілієвим віршем: