Діво, чи як тебе звати? Безсмертне-бо в тебе обличчя
Й голос нелюдський… [31]
«Я та, – відповіла вона, – яку ти оспівав у нашій «Африці», з точністю і вишуканістю, гідною фіванського Амфіона, і якій ти своєю витонченою поетичною майстерністю спорудив дивовижний осяйний палац на крайньому заході, на верхівці Атласу. Тож слухай мене спокійно і не лякайся, зустрівшись віч-на-віч із тією, котра тобі давно і добре знайома, що ти алегорично й сам засвідчив». Заледве скінчила вона свою мову, я вже знав, усвідомивши сказане, що маю перед собою не когось, а оспівану мною Істину. Саме її палац на вершині Атласу, як пригадалось, я змалював; і хоч не міг я знати, з якого краю вона зараз прибула, проте безсумнівно, зійшла вона з неба. Я звів погляд, жадаючи побачити її, та людський зір не витримує небесного світла. Я знову опустив очі долу, а вона, помітивши це, після нетривалої паузи порушила мовчання і, вдруге до мене заговоривши, дрібними запитаннями втягнула мене у довірливу розмову. Для мене, як я відчув, розмова ця стала подвійним благом, бо, по-перше, я здобував з неї нове знання, а по-друге, бесіда як така заспокоювала мене, завдяки чому я поступово набув здатності дивитися просто в осяйне обличчя, що попервах лякало мене своїм сліпучим блиском. Потроху опанувавши себе, зачарований її дивною мовою, я став придивлятись, чи сама вона увійшла в моє самотнє житло, і тоді помітив поруч з нею славного, літами поважного чоловіка з величною поставою.
Не було потреби питати його ім’я: побожний вигляд, розумне чоло, суворий погляд, стриманий поступ і римське красномовство попри африканську одежу ясно виявляли в ньому преславного отця Августина. [32]Зрештою, приязна зовнішність старця сповнена була такої неземної величі, що я однаково не посмів би його розпитувати. Хоча відмовчуватись я теж не мав наміру і добирав уже слова, з якими б звернутись до нього, і вже вони готові були злетіти з мого язика, коли вуста самої Істини вимовили любе моєму серцю ім’я. Обернувшись до нього і порушивши глибоку задуму, в якій він перебував, вона сказала:
– Серед тисяч наймиліший мені Августине, тобі відома відданість цього чоловіка, враженого давньою і небезпечною недугою, тим смертельнішою, що менше сам хворий усвідомлює тяжкість її. Тож треба подбати про життя, що вже заледве тримається в ньому; а хто впорається з милосердною справою ліпше за тебе? Він-бо завжди пристрасно любив твоє ім’я, а властивість всякої доктрини полягає в тому, що душа послідовника охочіше її сприймає від улюбленого наставника; і якщо за здобутим нині блаженством не забув ти нещасть, яких зазнав, доки замкнений був у темниці плоті, то бачиш, наскільки вони подібні до того, що терпить він нині. Тому, хоч яку розраду дарує мовчазне самозаглиблення, прошу тебе, успішний цілителю пристрастей, яких сам звідав, перерви свої роздуми і свій святий, завжди мені приємний голос застосуй для переконання і в такий спосіб спробуй зцілити тяжку його недугу.
На що він їй:
– Ти моя керівниця, моя порадниця, моя повелителька і наставниця! Навіщо мені наказуєш просторікувати там, де ти сама присутня?
Вона йому на це:
– Людська мова швидше досягає вух смертного, і він її приймає спокійніше. А що я особисто стежитиму за вашою розмовою, то сказане тобою ніби з моїх власних вуст походитиме.
– Скоряюсь, – мовив він, – зі щирої любові до недужого і шануючи твоє веління.
І тієї ж миті звернувши на мене співчутливий погляд і по-батьківськи обійнявши, він повів мене за Істиною, що передувала нам, у найзатишніший куточок, де ми всі втрьох влаштувались. Відтак Істина мовчки дослухалась, залишаючись єдиним суддею нашої бесіди, яка затягнулась на цілих три дні. І хоча говорилось чимало на осуд звичаїв нашої доби та гріхів, загальних для всіх смертних, – тобто закиди робились не так мені особисто, як марнотному родові людському, – у моїй пам’яті глибше закарбувалось те, що зачіпало мене особисто. А згодом, щоб щиросерда бесіда не стерлася з пам’яті, я відтворив її на письмі, і з того виникла дана книжка. Не примножити нею число своїх творів і тим зажити більшої слави прагнув я (вищу мету плекає мій розум), а знову й знову перечитуючи, відчувати ту саму насолоду, яку дарувала розмова.
Тож ти, книжечко моя, уникай людського тлуму і, вірна імені своєму, задовольняйся моїм товариством, бо назвав я тебе Таємницею, і таємницею ти є; і в години піднесених роздумів нишком нагадаєш мені все те, що ти запам’ятаєш з довіреного тобі під секретом. А щоб, за порадою Туллія, не «розбивати мову частими «я сказав» та «сказав він», а надати їй вигляду бесіди між співрозмовниками», я розділив думки мого славного співрозмовника та свої не займенниками, а нашими іменами. У свого улюбленого Цицерона я й запозичив цей прийом, а той, своєю чергою, перебрав його у Платона. Отже, щоб не відволікатись більше, ось якими словами він перший заговорив до мене.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу