Уильям Моэм - Розмальована вуаль

– Глянь, вона вже посвіжішала, – сказав Чарлі дружині. – До обіду була така бліда, я аж злякався, а тепер щічки порожевіли.

Але, беручи участь у розмові, хай не весело (бо відчувала, що ні Дороті, ні Чарлі з його чарівним розумінням добропристойності це не сподобається), та принаймні бадьоро, Кітті оглядала господаря дому. За всі ті тижні, коли її думки були так цілковито зайняті планами про помсту, вона склала для себе дуже яскравий його образ. Його густе кучеряве волосся було надто коротке й надто дбайливо розчесане; щоб приховати сивину, він його забагато напомаджував; обличчя було надто червоне, з сіткою дрібних жилок на щоках, а підборіддя – надто масивне. Коли він не старається тримати голову повище, видно, що в нього друге підборіддя; а в його густих, кущистих бровах є щось мавпяче, що викликає в неї огиду. Рухається він важко і, попри увагу до харчування та заняття спортом, таки обважнів; кості вкриті жиром, суглоби вже не такі гнучкі, як колись. Його гарне вбрання затісне й ліпше пасувало б молодшому чоловікові.

Але коли він увійшов у вітальню перед обідом, Кітті була трохи шокована (напевно, саме тому він помітив її блідість), бо виявила, що уява дивно з неї познущалася й він зовсім не виглядав так, як вона його собі змалювала. Вона заледве стрималася, щоб не розсміятися з себе. Його волосся було зовсім не сиве – хіба що кілька сріблястих волосин на скронях, та й ті додавали йому шарму; обличчя в нього було не червоне, а засмагле; гарна постава голови. І не товстий він, і не старий: насправді він майже стрункий, і фігура в нього гарна – хіба можна звинувачувати його, якщо він трохи цим вихваляється? – як у молодого чоловіка. Костюм він уміє носити, цього не заперечиш: вигляд у нього акуратний, доглянутий, елегантний. І що на неї найшло так про нього думати? Він дуже вродливий чоловік. Добре, що вона знала, який він нікчема. Звісно, вона завжди визнавала, що голос у нього чарівний, і тепер він звучав точно так само, яким вона його пам’ятала: він тільки підкреслював фальшивість кожного його слова, його насиченість і багатство тепер звучали для неї нещиро, й вона подумки питала себе, як могла колись йому піддатися. Його очі були прегарні: ось де секрет його шарму – така м’яка, блакитна сяйливість, і, навіть коли він плете казна-що, встояти перед ними майже неможливо.

Нарешті подали каву, й Чарлі запалив сигару. Він глянув на годинника й підвівся з-за столу.

– Що ж, я маю покинути вас, дівчата, самих. Час мені повертатися на роботу. – Він на якусь мить змовк, а тоді, звернувши на Кітті дружній, чарівний погляд, мовив до неї: – Я день чи два не буду вас турбувати, доки ви не відпочинете, але згодом хотів би обговорити з вами справи.

– Зі мною?

– Треба залагодити питання з продажем будинку, а також, знаєте, розібратися з меблями.

– Але ж я можу звернутися до юриста. Не варто мені докучати вам своїми справами.

– І не думайте, що я дозволю вам витрачати гроші на юриста. Я про все подбаю. Ви ж знаєте, що маєте право на пенсію. Я поговорю про це з губернатором, можливо, якщо звернутися до відповідних інстанцій, можна буде отримати більше. Довірте свої справи мені. Але поки що нічим не переймайтеся. Зараз ви маєте лише відпочивати й набиратися сил, хіба ні, Дороті?

– Звісно.

Він злегка кивнув Кітті й, проминаючи дружину, узяв її руку й поцілував. Більшість англійців трохи схожі на дурнів, коли цілують жінці руку, він же зробив це з елегантною легкістю.

Тільки облаштувавшись у домі Таунсендів, Кітті зрозуміла, як вона втомилася. Комфорт та незвичні зручності такого життя зняли напруження, що її супроводжувало. Вона й забула, як приємно жити без клопотів, як приємно бачити навколо себе гарні речі, бути оточеною увагою. Вона з полегшенням занурилась у легке життя розкішного Сходу. Та й було приємно відчувати себе предметом співчутливої тактовної цікавості. Вона так недавно овдовіла, що було неможливо влаштовувати розваги на її честь, але найповажніші в колонії дами (дружини губернатора, адмірала та головного судді) приходили почаювати з нею в тихій компанії. Дружина губернатора сказала, що йому дуже хочеться з нею побачитися й запрошує її на тихий обід у своєму домі («звісно, не урочистий, тільки ми й ад’ютанти!»). Ці пані ставилися до Кітті так, наче вона була порцелянова ваза, крихка й цінна. Від її ока не сховалося, що вони вважали її мало не героїнею, і майстерно грала свою роль, скромно і стримано. Іноді вона шкодувала, що поруч не було Воддінгтона; з його-то лукавою прозорливістю він побачив би гумор у цій ситуації, а, опинившись удвох, вони добре б з неї посміялися. Дороті отримала від нього листа, де він нарозповідав усякого про віддану роботу Кітті в монастирі, про її сміливість та стриманість. Звісно, він майстерно з усіх них жартував, от же ж дурисвіт!