Уильям Моэм - Розмальована вуаль

Коли пароплав прибув у Гонконг, Кітті, що стояла на палубі й милувалася різнобарвною жвавою метушнею на річці, пішла у свою каюту перевірити, чи ама нічого не забула забрати. Вона глянула у дзеркало. Сукня на ній була чорна (монахині для неї пофарбували), але не жалобна, і в неї мелькнула думка, що треба буде про це подбати. Жалобне вбрання стане чудовим прикриттям для її нестандартного душевного стану.

У двері каюти постукали. Ама відчинила.

– Місіс Фейн.

Кітті обернулася й побачила обличчя, яке спочатку не впізнала. А тоді її серце гупнуло в грудях і вона розчервонілася. Це була Дороті Таунсенд. Кітті зовсім не очікувала її побачити, тож не знала, ні як повестися, ні що сказати. Але місіс Таунсенд увійшла в каюту й відразу ж міцно її обійняла.

– Ох, моя люба, моя люба, як я вам співчуваю.

Кітті дозволила себе поцілувати. Її трохи здивувала емоційність жінки, яку вона завжди вважала холодною і стриманою.

– Ви дуже люб’язні, – пробурмотіла Кітті.

– Ходімо на палубу. Ама пригляне за вашими речами, я привела з собою служок.

Вона взяла Кітті за руку, й та, дозволяючи себе вести, помітила на її приязному обвітреному обличчі вираз щирого занепокоєння.

– Ваш пароплав зарано прибув. Я мало не спізнилася, – сказала місіс Таунсенд. – Не знаю, що й робила б, якби ми розминулися.

– Невже ви приїхали мене зустріти?! – вигукнула Кітті.

– Звісно.

– Але ж звідки ви знали, що я мала прибути?

– Містер Воддінгтон надіслав мені телеграму.

Кітті відвернулася. У неї в горлі стояв клубок. Дивно, як її так розчулив неочікуваний прояв доброти.

Вона боялася, що розплачеться; їй хотілося, щоб Дороті Таунсенд пішла геть. Але Дороті взяла Кітті за руку, що безвольно висіла, й ласкаво стисла її долоню. Кітті збентежило, що ця стримана жінка не соромиться виказувати свої почуття.

– Будь ласка, зробіть мені велику послугу. Ми з Чарлі хочемо, щоб ви пожили в нас, доки будете в Гонконзі.

Кітті забрала руку.

– Це дуже люб’язно з вашого боку, але я ніяк не можу погодитися.

– Я відмови не приймаю. Ви не можете жити у своєму домі самі. Ви жахливо знудитеся. Я вже все підготувала. У вас буде власна вітальня. Можете їсти там, якщо не захочете приєднуватися до нас. Ми обоє вас запрошуємо.

– Я не збиралася жити вдома. Я думала винайняти номер у готелі «Гонконг». Мені незручно спричиняти вам стільки клопоту.

Запрошення захопило її зненацька. Вона була збентежена й роздратована. Якби Чарлі мав хоч трохи порядності, він ніколи не дозволив би своїй дружині її запросити. Їй не хотілося бути зобов’язаною нікому з них.

– Ох, мені нестерпно думати, що ви житимете в готелі. Вам у таку пору там жахливо не сподобається. Там повно народу, вічно грають джаз. Будь ласка, погостюйте у нас. Обіцяю, що ми з Чарлі не будемо вас непокоїти.

– Навіть не знаю, чим заслужила на таку люб’язність. – У Кітті закінчувалися відмовки; вона не могла примусити себе вимовити категоричне «ні». – Боюся, я тепер не надто приємна компанія для чужих людей.

– А хіба нам обов’язково бути чужими? Ох, мені так хотілося б, так хотілося б, щоб ви дозволили бути вашим другом. – Дороті сплеснула в долоні, і в її голосі – спокійному, виваженому, вихованому – забриніли сльози. – Я так хочу, щоб ви в нас зупинилися. Розумієте, мені хотілося б загладити свою провину перед вами.

Кітті не зрозуміла. Їй і на думку не спадало, що дружина Чарлі чимось перед нею завинила.

– Маю визнати, що спочатку ви мені не сподобалися. Я вирішила, що ви надто легковажна. Розумієте, я старомодна і, напевно, нетолерантна.

Кітті мельком на неї глянула. Дороті мала на увазі, що спочатку вважала Кітті вульгарною. Вона нічим себе не виказала, але глибоко в душі розсміялася. Яка їй тепер різниця, хто що про неї думає!

– А коли мені сказали, що ви, не завагавшись ні на мить, поїхали за своїм чоловіком у пащеку смерті, я почувалася такою мерзенною. Мені було так соромно. Ви така чудова, така смілива, поруч із вами ми всі здаємося такими дріб’язковими й посередніми. – Тепер її добрим, простим обличчям струменіли сльози. – Не можу висловити, як я вами захоплююся, як вас поважаю. Я знаю, що нічого не втішить вас у вашому горі, але я хочу, щоб ви знали, як глибоко, як щиро я вам співчуваю. Якщо тільки ви дозволите щось для вас зробити, для мене це буде велика честь. Не сердьтеся на мене за те, що я неправильно вас оцінила. Ви героїня, а я просто безголова дурепа.

Кітті глянула на палубу. Вона була бліда як стіна. Їй були неприємні такі бурхливі емоції. Звісно, її це розчулило, але вона не могла позбутися роздратування через те, що ця простачка вірить у таку вигадку.