Уильям Моэм - Розмальована вуаль

Але навіть проказавши все це самій собі, вона відчула, як її долоні змокріли від раптового нападу страху. А через те, що їй стало страшно, вона на нього розізлилася. Якщо йому хочеться влаштувати сцену – вперед, але хай не дивується, почувши те, чого не очікував. Вона в и знає, що ніколи його не любила й що не минуло і дня після їхнього весілля, щоб вона не пошкодувала. Він нудний. Як же їй із ним нудно, нудно, нудно! Він вважає себе кращим за інших, яка сміхота! У нього немає почуття гумору, вона терпіти не може його зарозумілості, його холодності, його стриманості. Легко бути стриманим, коли нічим і ніким не цікавишся, крім себе. Він їй огидний. Їй відразливі його поцілунки. Чого він так чваниться? Танцює він жахливо, на вечірках псує всі веселощі, ні грати, ні співати не вміє, в поло не грає, а в тенісі сама посередність. Бридж? Та кому яке діло до того бриджу?!

Кітті довела себе до нестями. Хай тільки спробує їй докорити. Це він у всьому винен. І добре, що він нарешті дізнався правду. Вона ненавидить його, очі б його не бачили. Так, вона рада, що між ними все скінчено. Хай дасть їй спокій. Він вмовив її вийти за нього заміж, і тепер з неї досить.

– Досить! – повторила Кітті вголос, тремтячи зі злості. – Досить! Досить!

Вона почула, як до воріт їхнього саду під’їхало авто. Волтер піднімався сходами.

Коли він увійшов у кімнату, її серце шалено гупало, а руки дрижали. Добре, що вона лежала на канапі. Вона тримала розгорнуту книжку, вдаючи, що читає. На якусь мить він затримався на порозі, й вони ззирнулися. У неї обірвалося серце; раптом її обсипало холодом, і вона здригнулася. Вона переживала те відчуття, яке називають «наче хтось пройшовся по твоїй могилі». [6] Примовка з XVIII століття, яка походить зі старого народного повір’я про те, що раптове відчуття холоду з’являлося у людини, якщо хтось ішов там, де колись буде її могила. Його обличчя було мертвотно-бліде, таким блідим вона бачила його лише раз – тоді, коли вони вдвох сиділи в парку й він їй освідчився. Його темні очі, нерухомі й незбагненні, здавалися неприродно великими. Він про все знав.

– Ти рано повернувся, – кинула вона.

У неї так тремтіли губи, що заледве вдалося це вимовити. Вона була страшенно налякана й боялася, що зомліє.

– Та ні, десь як завжди.

У нього був дивний голос. Останнє слово він промовив трохи гучніше для буденності тону, але відчувалася його вдаваність. Чи помітив він, що вона дрижить усім тілом? Вона заледве стримувалася, щоб не закричати. Він опустив погляд.

– Я на хвилинку, перевдягнуся.

І вийшов із кімнати. Вона була зовсім розбита. Кілька хвилин не могла й поворухнутися, але потім, важко підводячись із канапи, наче ще слабуючи після довгої хвороби, стала на рівні. Боялася, що ноги не втримають її. Хапаючись за спинки стільців та столи, вона дійшла до веранди, а тоді, спираючись однією рукою на стіну, пішла до себе в кімнату. Вона вбрала ошатну сукню, в якій спускалася до чаю, і, коли повернулася у свій будуар (вітальнею вони користувалися, тільки приймаючи гостей), він стояв біля столу, розглядаючи ілюстрації в журналі. Їй довелося примусити себе увійти.

– Ходімо вниз? Вечеря готова.

– Тобі довелося мене чекати?

Як жахливо, що вона не може стримати тремтіння губ.

Коли він почне розмову?

Вони сіли, і якусь мить між ними стояла тиша. А тоді він висловив спостереження, таке банальне, що прозвучало воно зловісно.

– «Емпресс» не прибув сьогодні, – сказав він. – Напевно, затримався через шторм.

– А мав прибути?

– Так.

Тепер вона на нього глянула й побачила, що він не відводив погляду від своєї тарілки. Він сказав щось іще, так само банальне, щось про прийдешнє змагання з тенісу, і довго не змовкав. Зазвичай голос у нього був приємний, мав багато тонів, але тепер він говорив на одній ноті. Це було на диво неприродно. Кітті здалося, наче його голос долинав десь здалеку. Весь цей час він спрямовував погляд на свою тарілку, на стіл, на картину на стіні. Але з нею не ззирався. Вона зрозуміла, що йому несила на неї дивитися.

– Підемо нагору? – запитав він, коли з вечерею закінчили.

– Якщо хочеш.

Кітті підвелася, й він відчинив для неї двері. Коли вона проходила повз нього, він опустив очі. Ввійшовши до вітальні, він знову взяв до рук журнал.

– Це нове число? Здається, я його ще не бачив.

– Не знаю. Я не звернула уваги.

Журнал лежав там чи не два тижні, й Кітті знала, що він прогортав його від початку до кінця. Він узяв його й сів. Вона знову лягла на канапу й розгорнула книжку. Зазвичай увечері, коли не приймали гостей, вони грали в кункен [7] Гра в карти. або розкладали пасьянс. Він зручно сів у кріслі, спершись на спинку, і, здавалося, заглибився в розглядання ілюстрацій. Він не перегортав сторінок. Вона спробувала читати, але не могла зосередитися на літерах. Слова розпливалися. У неї страшенно розболілася голова.