Уильям Моэм - Розмальована вуаль

Звісно, Кітті зрозуміла, що справила на нього враження. Навіть якби він і не робив їй компліментів, його виказали б гарячі від захвату погляди. Її зачаровувала його невимушеність, його сміливість. Кітті добре зналася на таких речах й оцінила, як майстерно він час від часу вплітав у їхню розмову милі компліментики. На прощання він стиснув її руку, й прихованого значення цього жесту вона не могла не розпізнати.

– Сподіваюся, ми скоро побачимося, – сказав він буденно, а решту промовисто додав його погляд.

– Гонконг дуже тісний, хіба ні? – відповіла вона.

Хто б тоді міг подумати, що через три місяці вони стануть коханцями? Згодом він казав їй, що втратив голову в перший же вечір їхнього знайомства. Що він такої вродливої жінки ще не бачив. Він пам’ятав, у що вона була вбрана – у весільну сукню, і сказав, що вона скидалася на конвалію. Кітті здогадалася про його почуття ще до того, як він у них зізнався, і, сторопівши, старалася тримати його на відстані. Але через його запальну натуру це було непросто. Вона боялася його поцілунків – від однієї думки про його обійми в неї починало стукотіти серце. Вона ще ніколи не закохувалася. Яке прекрасне це почуття! І тепер, пізнавши любов, вона зрозуміла, як Волтер її кохає. Вона стала ласкаво його піддражнювати й бачила, що йому це приємно. Якщо раніше вона трохи його побоювалася, то тепер стала куди впевненіша. Вона підначувала його й приємно дивувалася, коли він відповідав їй усмішкою, здивований і потішений. Це ж треба, думала вона, він так скоро стане, як усі. Тепер, пізнавши пристрасть, вона почала грати на його почуттях, наче на струнах арфи. Сміялася, бачачи його здивування й збентеження.

А коли вони з Чарлі стали коханцями, стосунки між нею й Волтером почали їй здаватися вкрай абсурдними. Їй майже не вдавалося дивитися на нього, такого похмурого і стриманого, без сміху. Вона була занадто щаслива, щоб мати до нього недоброзичливі почуття. Зрештою, якби не він, вона не познайомилася б із Чарлі. Якийсь час вона вагалася, перш ніж переступити останню межу, не тому що не хотіла піддаватися пристрасті Чарлі – її саму теж переповнювала пристрасть, а тому, що її стримувало виховання й усі життєві обставини. Згодом (а це вийшло випадково, жоден із них не бачив такої можливості, аж доки не наштовхнувся на неї) вона здивувалася, зрозумівши, що ніскілечки не змінилася. Вона очікувала сама не знати чого – якоїсь казкової метаморфози, що перетворила б її на іншу людину, а коли глянула на себе в дзеркало, розгубилася, побачивши в ньому ту саму жінку, що й раніше.

– Ти сердишся на мене? – запитав Чарлі.

– Я обожнюю тебе, – прошепотіла вона у відповідь.

– Шкодуєш, що з дурного розуму згаяла стільки часу?

– Повна ідіотка.

Від щастя, яке іноді здавалося нестерпним, розцвіла її краса. Просто перед заміжжям, коли стала в’янути її перша свіжість, вона виглядала втомленою й змученою. Злі язики казали, що вона марніла. Але є різниця між дівчиною двадцяти п’яти років і заміжньою жінкою того ж віку. Як пуп’янок троянди, чиї пелюстки почали жовтіти по краях, вона раптом розквітла пишним цвітом. Її блискучі очі набули нової глибини; шкіра – найбільша гордість і предмет щонайдбайливішого догляду – аж світилася, куди там персику чи квітці. Вона знову виглядала вісімнадцятирічною. Буяла її сліпуча врода. Не помітити цього було неможливо, і її подруги, на хвильку відвівши вбік, питали, чи вона, бува, не вагітна. Байдужі, які раніше вважали її просто дуже симпатичною жінкою з довгим носом, тепер визнали, що недооцінили її. Вона перетворилася на писану красуню, як її назвав Чарлі, коли вперше побачив.

Вони майстерно приховували свій роман. У нього широка спина, сказав він їй («Годі хвалитися фігурою», – жартома урвала вона його), але не за себе він боїться – заради неї вони не можуть собі дозволити й найменшого ризику. Часто зустрічатися наодинці їм не можна, хоч йому хотілося б куди частіше, але він мусить думати передовсім про неї, – іноді в крамничці антиквара, час від часу у неї вдома після обіду, коли слуги порозходяться, але на людях бачилися вони нерідко. Її в такі моменти дивувало, як формально він із нею розмовляв, як життєрадісно, так само як і з будь-ким іншим. Хто б міг подумати, почувши, як він звично із нею жартує, що ще так недавно вона лежала у його пристрасних обіймах?

Вона обожнювала його. Який він був прекрасний, у високих чоботах із закотами й білих бриджах, коли грав у поло! В одязі для тенісу він скидався на юнака. Ще б пак, він пишався своєю фігурою – вона такого тіла ще не бачила. І докладав зусиль, щоб не розповніти. Не їв ні хліба, ні картоплі, ні масла. І багато часу віддавав фізичним вправам. Їй подобалося, як він дбав про свої руки – щотижня ходив на манікюр. Він був чудовий атлет – рік тому виграв чемпіонат із тенісу. Та й танцював найкраще серед усіх, танцювати з ним – чиста втіха. Ніхто не дасть йому сорока. Якось вона сказала, що не вірить у це.