Степан Васильченко - Олив'яний перстень

Кость схопивсь вперед Василя - і втому забув. Взяв із рук у Насті рядно:

- Насте, ти не сердишся, що ми прийшли до вас? - тихо питає. Настя виступила за поріг, стала в тінь, поважно, як гостинна господиня:

- Ні, я дуже рада. - І далі, подумавши: - Знаєш, мені сьогодні все здавалося, що хтось прийде. Все чогось поглядаю на шлях, все поглядаю…

- А ми вчора вночі бачили на небі твою косу, - не втерпів Кость, щоб зразу не похвалитись.

- Як же це? - зацікавилась, аж у темряві зашарілась Настя, мимохіть одкинула за плече товсту, як праник, косу.

- Кость! - гукають з гурту. Кость злякано кидає нашвидку Насті:

- Хай розкажу після! - Хотів бігти, знову на хвилинку спинився, пригнувся, стиха:

- А потім ти мені приснилася… Далі повернувся:

- Іду! - І вистрибом через колодку.

- Го-го-го!

Замість скатерті - на моріжку рядно, миска, дерев'яні ложки. Крізь віти груші де-не-де просвічує тоненький ретязьок місяця, кладуться мережані на рядно тіні од віття. Сідають круг миски, шумко, весело.

- Вітя, де ти там? Вечеряти!

Вітя, що гайнув уже скрізь по двору, до всього приглядаючись, виходить із-за хати, з садка, стиха:

- Що то у вас під хатою?

- Де?

- Та отам у садку: якісь пірамідки чи пам'ятники… Василь зареготав.

- Та то ж наша пасіка!.. То вулики стоять.

…Вечеряють.

…Кругом у селі тихо. Тільки в дворі у вдови Бондарихи гомінка вечеря: вигуки, сміх - на все село…

Гості у Бондарихи з Києва.

По вечері пішли спать у клуню, на сіно. Мати казала - "в хаті буде краще", - так ні! в клуню. Кость перед сном:

- Ну, хлопці, завтра ж у поле!

- Гляди ж, гляди, Василю, побуди нас завтра! Василь тільки осміхнувся.

- Добре.

Вітя захріп одразу. Не пройшло й хвилини, ще всі гомоніли, аж він схопився, замахав руками.

- Що таке, Вітю? Вкусило щось? Вітя пролупався, протер очі, сплюнув:

- Приверзлося, що опали бджоли. Сміх.

То всі сміялись, гомоніли, а то одразу стало тихо. Тільки носами висвистують.

Як завжди, перший прокинувся Кость. Глянув туди, де спав Василь: тільки ямка на тому місці в сіні; визирнув із клуні. - сонце ген-ген піднялося. Почав будити:

- Хлопці! Вставайте, бо вже всі пішли в поле. Помалу почали ворушитись, потягались, позіхали. Здавалось, спали одну мить. Озираються: на воротях - записка. Пише Василь: "Хліб, сало, огірки - в хаті на лаві. Снідайте й обідайте самі. Мати будити не звеліли. Ключ - у ступі. Одпочивайте".

- Ну, що ж. Так і буде.

- Ходімо тим часом викупаємось добре.

Пішли до ставка.

Ідуть селом, розглядають, а село старе, бідне, стародавнє. Похилені хатки, ліса трухла, дворики в бур'янах, а по дворах - терниця, сани, мотовило визирає із-під стріхи - все дерев'яне, ветхе… Не село - музей старовини. Хлопцям чогось пригадались поганські часи, що про них читали в школі. Бракувало тільки посеред села якогось ідолища, хоч, правду кажучи, днище, що стояло коло однієї хати на призьбі, дуже його нагадувало. Все змайстроване абияк і аби з чого, дерев'яне, трухляве. Так, ніби люди жили тут не цілі віки, а тільки оселилися вчора, щоб як-небудь пережити тиждень або два. А ось і кооперативна крамничка, що скидається на курник, замкнена величезним залізним замком. Сільрада хилиться з гори, червона зірочка над дверима, така самітна, мов її буйним вітром занесло з Києва.

- Оце так село! Куди воно годиться? - бубонів Вітя. - Немов тупим ножем усе вистругане. Викупались, розім'ялись. Вернулись до двору. До дверей - замкнуті.

- Ага! Де він казав ключ?

Кость виймає записку, читає: "У ступі".

- А що ж воно за ступа?

- А морока його знає.

- І ти, Валю, не знаєш?

- Ні.

- От так штука! Що ж його робити?

Ходять кругом хати, у вікна зазирають. Видно: на лаві лежить хліб, стоїть горщик і ще щось рушником накрите. Хотіли одчинить вікно - на защіпці.

- Давайте шибку виймемо, - радив Вітя.

- Е, ні, так у гостях робити не годиться, краще підождемо.

Вернулись знову у клуню. Посідали хто де, позіхають. А після купання їсти аж-аж…

- Невже оце нам цілий день доведеться бути не ївши? Вже, мабуть, і обідати час.

- От так оказія!

Сидять, нудяться, ковтають слину.

На порозі в клуні виринули двоє малюсіньких хлоп'ят, одно трохи більше, другий зовсім як качан: обоє в сорочках. Очі як гудзики - цікаві-цікаві. Держаться за руки, дивляться.

- А що, хлопці, скажете?

Нічого хлопці не казали, тільки боязко відступили. Проте зовсім тікати не мали охоти.

- Як вас, хлопці, зовуть?

Не мавши що робити, почали розмову з дітьми. Діти соромливо перезираються, мовчать. А очей не зводять і на позиціях стоять твердо.