Степан Васильченко - Олив'яний перстень

Сиділи недовго. Швидко розійшлися, щоб приготуватись в дорогу. Кость вертався в бурсу повною ходою, рішучий і бадьорий. Хто ще не спав із бурсаків, чули, як Кость гукав услід своїм гостям:

- Товариші! Не забудьте взяти з собою посвідчення!

Кость ліг на постіль, та вже спати було годі. Стояла, як жива, перед очима Настя, причувався її голос. Колись у школі на перерві він улучив був часинку, став із нею коло стіни на розмову. Прохав у неї на спомин хусточку. "Дивись, який швидкий, - так зараз і дай!" - одказала Настя. Потім озирнулась навкруги, пригнулась ближче й стиха промовила: "Зароби". Брязнула намистом і швиденько од його наспівуючи:

Що твоє листячко вода знесла…

Ще не спала роса на траві, а вже три тіні стрибали по шляху аж за Дарницею: по боках дві довші, а всередині коротенька, енергійна, од якої стирчали, як у самоварі, редакторські уші. Кость ніс за плечима клуночок із харчами, у Віті віддувався в кишені наган ("на той випадок, як нападуть бандити"). Ліщина ніс під рукою здоровенний редакторський портфель.

Повертались назад, кланялись:

- Прощай, Київ!

- Та невже оце ми таки йдемо?! - сам собі не йняв віри Кость.

- Мені теж аж не віриться чогось, - признався Вітя.

Як казати правду, то й усім їм не вірилось. Коли ж розгорнулось широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий різнобарвними картами, та коли розіслалися неба голубі далі, як писаного, пішли, мов човнами попливли, по хлібах кучеряві хвилі - зелені, та срібні, та золоті, мандрівникам почало здаватись, що в ту глибінь їх силоміць тягне. Тягне так, як ото буває, коли попадеш у прудку течію: тобі боязко, ти б уже й вернувся, а течія несе тебе далі й далі. Було і радісно, і боязко.

Ішли весело, аж підстрибували. Співали, гомоніли безперестану, незчулися, як і вечоріти стало.

- Гей, товариші, час і про ночівлю подумати - сонце заходить!

- Успіємо ще!

А тим часом сонце крадькома наниз - тиць, як у скриню, та й сховалось.

Стало хмуро. Подув, де не взявся, вітрець холодком, отьмарилась золота пшениця, сумно так зашуміла-зашуміла. Раптом чогось стало страшно.

- Хлопці, що ми собі думаєм? Ніч заходить!..

Швиденько звернули до села по вузенькій дорозі, що споришем позаростала.

Темніє все швидше й швидше. Вгорі блиснули зорі, мов сердиті чиїсь у темряві очі: "А що це за люди? Звідки? Чого?" Жито зразу виросло, як ліс.

Ідуть мовчки, аж спотикаються, серце б'ється дедалі дужче.

Аж ось земля стала пухкенька, під ногами хрустить м'яке бадилля.

Кость спинився, злякано:

- Хлопці, та це ж ми по грядках чешемо! Як хто побачить - по шиї надає! Всі спинились.

- Ще подумають, що злодії або бандити.

- Заждіть, хлопці, - надумав Валя, - давайте йти спокійно, сміливо, а щоб не подумали люди в селі, що ми якісь бандити, - заспіваймо.

Всі зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:

Ты кресть-янин, я рабочий…

Аж ось зразу зашуміла недалеко гудина, загавкав собацюга. За ним недалеко другий, далі третій, четвертий… Зчинився в селі собачий лемент. Чуб угору поліз у хлопців, і що далі було, вже вони не пам'ятають, - мов од села вихором дунуло, і їх, як пір'я, понесло назад; летіли через межі, через воду, через колючки. Опам'ятались десь у полі, коли вже не було чути собак. Ноги в усіх горіли, ніби вони пробігли через жарке пожарище.

Далі пішли навмання. Щось виринуло перед очима - високе, як башта.

Зблизька здавалося - стояв якийсь велетенський жук, розчепіривши навхрест ноги. Млин. Посідали під млином.

Вітя почав сердито бубоніти.

- Що таке? - спитав Кость.

- Додому треба йти, от що! - рішуче промовив перегодя Вітя.

- Чого? - похмуро обізвався Кость. - Все одно доведеться в полі ночувати, а тут принаймні хоч затишок.

Сиділи, зітхали.

- От тобі й клуня з сіном, і кожуха дасть дядько вкритись, і молочка зараз із-під корови, - бурчав Вітя.

- Та годі тобі, не бубони… Вертаться, так і вернемось. Діждемось хоч світу! - Валі було чогось страшно.

Сиділи мовчки. Далі один шапку під голову, за ним другі. Поснули…

- …Ну, вставайте, хлопці, та будемо йти додому. Намандрували вже, - будив товаришів Кость, похмурий і сердитий.

Вже припікало сонце. Хлопці почали потягатись протираючи очі. Повилазили з-під млина, обтрушуються, Стали на шпилі, глянули: де ті всі подівалися нічні страхіття, - внизу стояло у вербах село, як викупане, а далі теж безкрає море золотих ланів, і далечінь, що так і тягне до себе в глибину. А сонце тепле, ласкаве, ніби умовляє: "То чого ви злякалися! Край тут - гляньте, який веселий, люди добрі, тут не загинете!"