Степан Васильченко - Олив'яний перстень

- Та ще більше місяця, - а що хіба?

- Знаєш що, Вітю, махнімо удвох.

- Куди? - засміявся Вітя.

- В мандрівку, на села, слово честі - давай! Ну, чого ми тут будемо паритися в цьому Києві? Що ми тут побачимо? Літо зійде швидко, а чим його згадаєш? А там, ліс, поле…

Гаряче, заповзято, як раніш агітував школярів, Валя почав умовляти товариша.

Вітька щось думав своє. В його уважніше щурились очі, живішала усмішка, в очах блиснув лінивий огник.

- Хіба от що, - перебив він Валю, - чи не махнути у гості до Бондарів на Полтавщину… У них, казали, пасіка є, - хоч меду наїмося.

Валя, швидко глянувши на нього, хвилинку подумав і ляснув у долоні:

- А справді! Вони ж колись кликали до себе… Як я забув!

Відразу, як живі, встали перед очима Бондарі - Василь і Настя: він у доморобній свиті, у великих чоботях, на голові у його селянська патлата шапка, через плече полотняна шанька для книжок. Привітне його обличчя в ластовиннях осміхається миролюбною усмішкою: "Та й за віщо ви завелися? От люди!" А поруч Настя: сірі очі під чорними дугами все ніби щось хочуть сказати, все ніби з тебе сміються. Перед нею вертиться дзигою оте шалапутне Мазурченя, взялось у боки, копилить губу - дражниться:

Одчепись, препоганий, ти ж мені не рівня: що ти швець, вражий мнець, а я Бондарівна.

Так усі й звуть її у школі - Бондарівна. Почали пригадувати, як Василь завжди не втерпить, щоб не підняти, коли побачить долі, "святий хлібець"; обдує на йому порох, у кишеню ховає: "оддам чиїйсь корові, щоб з'їла". Пригадували, як він завіряв, що в Києві день коротший, ніж у селі: "Гур-гур - і немає дня".

- Ідем, Вітько! Єй-бо, ідем! Ну, руку?

Ліщина простягнув руку.

- Лясь! Лясь! -

Погодились.

- Підем.

- Ну от, - зітхнув з полегшенням Валя і далі вже переходить до діла:

- Де живуть Бондарі - ти знаєш?

- Десь у Лубенському повіті… В Лубенському чи в Лохвицькому.

- От тобі й маєш! Треба знати докладно - в якому селі, в якій окрузі.

- Стій, - зразу пригадав Вітя, - Кость, здається, Ясінський листується з ними. В нього можна довідатись про адресу. Ходімо зараз до нього.

У Валі блиснула ще одна нова думка:

- Може, і його умовимо з нами. Правда?

- А цей піде! - певно чогось промовив Вітя. - Неодмінно піде!

- І як воно гарно все виходить! - говорив весело Ліщина.

Швидко вхопив за рукав товариша.

- Ходімо!

І хлопці бігцем подалися від кіно по курній вулиці.

В дитбудинку на краю міста діти вже полягали спати. Тіснота та духота повигонили дітей з похмурого помешкання, повкладались на веранді, на моріжку в дворі.

- Костю! Костю!

Хтось будив Костя, стягуючи одіяло:

- Вставай, он до тебе прийшли.

- Га? Хто? Що? Та одчепіться од мене! Чого їм? - спросоння змагався Кость.

- Діло, кажуть, пильне, вставай! Кость незадоволений встав із постелі:

- Де вони?

Показали: в кінці двору, в тінях, стояли двоє якихось силуетів. Лінива постать Костя, скуйовджена, в одній білизні, похилиталась туди. Підійшов, хмурячись і позіхаючи, протер очі, придивляється:

- Хто тут такий? - А далі впізнавши: - А-а-а! Здрастуйте! Чого це ви?

- Ходімо далі, щось скажемо, - промовили ті таємничо, як змовці.

Через город повели під тополю, що над кручею. Кость плутався ногами в городині, в бур'янах, насилу поспівав за ними. Посідали над яром. Валя почав розповідати. Кость слухав, чухаючись, не маючи сили продерти очей.

- Заждіть… Як же… Гм… Та куди ж ви, власне, думаєте мандрувати? - Зо сну Кость ще негаразд розумів, про що мова.

- Та кажу ж - до Бондаря на Полтавщину. Десь у глибині заспаних очей блиснула в Костя іскра.

- Та це ви справді чи так тільки? - одкашлявшись, радісно промовив він.

- Як "так тільки"? Справді! - рішуче обоє разом промовили товариші.

- До Бондарів?

- До Бондарів!

- На Полтавщину?

- На Полтавщину!

- За двісті верстов? Пішки?

- Та хай буде хоч і триста - що нам! Не дійдемо?..

- Слухайте: єй-бо, ви дурите!..

Сон із Костя як рукою змило.

- Ото ж бо! Нащо нам тебе дурити!

Кость зразу загоготів, зареготав, аж луна пішла ярами: незважаючи на свій поважний вік, як сидів, він перекинувся головою вниз, покотився в яр, став там дубала, подригав ногами.

Обоє товариші чекали, сміючись, поки Кость переказиться.

Трохи втихомирений, він виліз на гору.

Згода!

Посідали тісніше. Радились гаряче, стиха. Постановили вирушити завтра зранку. Питання вирішали швидко одно за другим. І що брати в дорогу, і як казати вдома, і де збиратися, і кудою йти.